Читать онлайн книгу "Пані Боварі"

Панi Боварi
Гюстав Флобер


Шкiльная бiблiотека украiнськоi i зарубiжноi лiтератури
Найвiдомiший роман видатного французького письменника Гюстава Флобера (1821–1880) «Панi Боварi» (1856) став енциклопедiею французького провiнцiйного життя XIX столiття. Автор розповiв про iсторiю подружньоi зради в родинi Шарля Боварi, про захоплення його дружини Емми Боварi та ii самогубство на грунтi сердечних i життевих розчарувань. За цей твiр Фло бер був притягнений до суду: книжку вважали замахом на суспiльну мораль. Пiсля сенсацiйного судового процесу його було виправдано. Письменник зумiв не тiльки створити правдиву картину французького життя, а й розкрити драму повсякденного iснування людини.

До видання також увiйшла повiсть Флобера «Проста душа».





Гюстав Флобер

Панi Боварi

Збiрник



Переклад з французькоi Миколи Лукаша та Михайла Гайдая

Передмова Д. С. Наливайка

Примiтки Б. Б. Бунiч-Ремiзова

Художник-iлюстратор Л. Д. Киркач-Осiпова

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



В оформленнi обкладинки використано картину Джона Сiнгера Сарджента «Ранкова прогулянка»



© С. Г. Мусiяко, Т. Л. Чiбiзова (правонаступники М. Лукаша), переклад, 1987

© М. Гайдай, переклад, 1987

© Д. С. Наливайко, передмова, 2002

© Б. Б. Бунiч-Ремiзов, примiтки, 1987

© Л. Д. Киркач-Осiпова, iлюстрацii, 2002

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Роман, що започаткував новiтню прозу


Коли заходить мова про великих французьких письменникiв-реалiстiв минулого столiття, звичайно згадують Стендаля, Бальзака i Флобера. При докладнiшiй розмовi Флобера, який жив i творив у другiй половинi XIX столiття, атестують як митця, що продовжував i розвивав традицii своiх попередникiв, котрi жили й творили в першiй половинi столiття. Це визначення у нас повторювалося так часто, що давно стало стiйким стереотипом. В повному розумiннi воно слушне, оскiльки справдi всi три письменники належали до реалiстичного напряму в лiтературi. Але при уважнiшому розглядi виявляеться, що реалiзм Флобера на рiзних рiвнях настiльки вiдрiзняеться вiд реалiзму його попередникiв, що його можна назвати якiсно новим явищем. Разом с тим у творчостi Флобера беруть початок новi настанови й тенденцii, що наберуть розвитку в лiтературi наступних епох, i все це зрештою робить його однiею з центральних постатей европейського лiтературного процесу другоi половини XIX столiття.

Але спершу коротко скажемо про життевий i творчий шлях письменника. Його бiографiя не багата на зовнiшнi подii, зате вона вiдзначаеться багатством та напругою внутрiшнього, духовного життя. Народився Флобер 12 грудня 1821 року в Руанi, в родинi лiкаря-хiрурга. Його батьки були людьми далекими вiд лiтератури й мистецтва, проте у хлопчика дуже рано пробудилися лiтературнi нахили. Вже десь у дев’яти-десятилiтньому вiцi вiн пише сценки-жарти, через деякий час виникають задуми романiв та iсторичних творiв. Йому було дев’ять рокiв, коли вiн повiдомляв маленькому другу Ернесту Шевалье: «Я напишу такi задуманi мною романи: „Чарiвна андалуска“, „Маскарад“, „Карденiо“, „Доротес“, „Мавританка“, „Завбачливий чоловiк“». Також рано пробуджуеться у нього критичне ставлення до суспiльного середовища, вiдчуття вiдчуженостi вiд нього. Восени 1833 року Руан готувався урочисто приймати короля Луi-Фiлiппа, i з цього приводу дванадцятилiтнiй Флобер занотовуе: «Якi дурнi люди, який обмежений натовп! Метушитися заради короля, витрачати тридцять тисяч франкiв, виписувати за двадцять п’ять тисяч музикантiв iз Парижа, клопотатися! Заради кого? Заради якогось короля! Стояти годинами в черзi бiля дверей театру, заради кого? Заради короля! Ох!!! Якi дурнi люди!» Цiкаво зазначити, що в цьому щоденниковому запису пiдлiтка Флобера сформульована позицiя Флобера-письменника, якоi, власне, вiн дотримувався до кiнця життя.

Навчався Флобер у Руанському лiцеi, який закiнчив у 1939 роцi; згодом вiн згадував: «Я пiшов до школи, коли менi виповнилося десять рокiв, i незабаром вiдчув антипатiю до всього роду людського». Це не було позерство, дослiдники не ставлять пiд сумнiв його щирiсть. Як зауважуе в своему нарисi С. Моем, «вiн i справдi став песимiстом вже в юностi», бо «вiдзначався експансивнiстю, багатою уявою, вразливiстю, i його мучило вiдчуття внутрiшньоi самотностi, властиве багатьом пiдлiткам». До цього додалася дiя романтизму, котрий у той час якраз досягнув у Францii розквiту й iнтенсивно впливав на молоде поколiння.

Через три роки пiсля лiцею Флобер вступив на правовий факультет Паризького унiверситету, але навчався на ньому, жорстоко нудьгуючи, без зацiкавлення, нерегулярно, а потiм i зовсiм залишив його. В 1844 роцi вiн поселився в Круассе поблизу Руана, де його батько придбав садибу на березi Сени, i прожив там до самоi смертi. «Я, як то кажуть, ведмiдь, живу монахом, iнодi (навiть у Парижi) тижнями не виходжу з дому», – писав Флобер про свiй спосiб життя. Тут слiд вказати, окрiм своерiдного характеру письменника, ще на одну серйозну причину такого усамiтненого способу життя – на його хворобу, епiлепсiю. Перший ii сильний приступ стався 1844 року, коли вiн впав як пiдкошений, заюшений кров’ю; далi приступи почали часто повторюватися. Тодi ж Флобер дав собi слово не одружуватися, щоб не обтяжувати сiм’ю своею хворобою. Бiля нього незмiнно залишалася мати, а також племiнниця, iх пов’язували теплi й нiжнi почуття.

За життя вiн здiйснив лише двi вiддаленi подорожi: в 1849– 1851 роках подорожував по Близькому Сходу, вiдвiдав Сирiю, Палестину й Єгипет, а в 1859 роцi побував у Пiвнiчнiй Африцi, на руiнах Карфагена, що було пов’язано з роботою над iсторичним романом «Саламбо». Час вiд часу Флобер наiздив у Париж, де займався лiтературними справами, зустрiчався з друзями, вiдвiдував театри. В 70-х роках вiн був учасником знаменитих «обiдiв п’яти» в Парижi – п’яти видатних письменникiв: Г. Флобера, Е. Гонкура, Е. Золя, А. Доде й І. Тургенева. Пiд час цих обiдiв вони обмiнювалися думками на рiзнi теми, обговорювали твори й фрагменти з них, дiлилися творчими задумами.

Невелика рента, залишена батьком, дозволила Флоберу займатися лiтературною творчiстю, не турбуючись про заробiток на хлiб насущний. Вiн був справжнiм подвижником лiтератури, жив нею, служив iй вiрно й самовiддано все життя. Стали майже легендою самовимогливiсть Флобера-митця, його ненависть до будь-якоi фальшi й пiдробок у мистецтвi. Г. де Мопассан, лiтературний учень Флобера в прямому значеннi слова, так згадуе уроки й вимоги свого наставника: «Яка б не була рiч, про яку ви заговорили, е тiльки один iменник, щоб назвати ii, тiльки одне дiеслово, щоб передати ii дiю, i тiльки один прикметник, щоб ii означити. І треба шукати до того часу, доки не будуть знайденi цей iменник, це дiеслово i цей прикметник, i нiколи не слiд задовольнятися приблизним, нiколи не слiд вдаватися до пiдробок, навiть вдалих, до мовних фокусiв, щоб уникнути труднощiв».

Свiй творчий шлях Флобер розпочав як романтик, його рання творчiсть розвивалася в рiчищi «несамовитоi романтики» течii пiзнього французького романтизму, що поширилася в 20–30-i роки. В ii основi – неприйняття стабiльного буржуазного суспiльства з його ситим i вульгарним достатком, протест проти заснованого на ньому «оптимiстичного свiтогляду», пiдтримуваного офiцiйними колами. Несамовитi романтики прагнули «вивернути свiт навиворiт», показати приховану страхiтливiсть i потворнiсть того, що вiдбуваеться повсякчас i сприймаеться як належне. Все ж нелюдське й жахливе, що автори готичних романiв другоi половини XVIII столiття знаходили в середньовiччi, «несамовитi романтики» переносили в сучаснiсть, в буржуазну повсякденнiсть. В противагу благополучному оптимiзму суспiльства вони сповiдували найпохмурiший песимiзм.

Молодий Флобер був весь у полонi цього «несамовитого» умонастрою, ним пройнятi його повiстi, драми й оповiдання другоi половини 30-х i першоi половини 40-х рокiв. Вже назви деяких iз них засвiдчують iх належнiсть до «несамовитого романтизму» («Танок смертi», «Мрii в пеклi», «Записки безумця» та iншi). Так у «Танку смертi» iсторiя зображаеться як нескiнченнiсть людських страждань, яку переможець-Сатана демонструе Христу, котрий плаче, дивлячись на цi страждання. Коли ж Сатана запитуе у Історii, що вона може йому заперечити, та вiдповiдае: «Нiчого, Сатано, бо ти заповнюеш мене всю, я постiйно вiдчуваю на собi твоi кiгтi, що впиваються в мене i заливають мiй шлях кров’ю».

В другiй половинi 40-х рокiв Флобер поступово вiдходить вiд несамовитого романтизму, вiдчуваеться його перехiд на принципово iншi естетико-художнi позицii – позицii реалiзму, але реалiзму iншого типу, нiж бальзакiвський. Завершуеться цей процес на початку 50-х рокiв, пiсля повернення письменника зi згадуваноi подорожi по Близькому Сходу. У вереснi 1851 року розпочинаеться робота над романом «Панi Боварi», твором, який знаменував новий стан не тiльки його творчоi бiографii, а й розвитку французькоi лiтератури.

Проте це зовсiм не означае, що з романтизмом було повнiстю покiнчено i вiн став лише пройденим етапом творчого шляху письменника. Насправдi все було набагато складнiше: Флобер переходить до iншоi «технологii» письма, розробляе «об’ективний метод», але рiч у тiм, що в своему свiтосприйняттi, в душi вiн залишаеться романтиком. Не важко помiтити, що його об’ективнiсть приховуе обурення та ненависть до дiйсностi, до наявного буття, i в тому, з якою гiркотою та зневагою змальовуе вiн «життя кольору плiсняви», вловлюеться темперамент романтика, своерiдна помста йому за те, що воно постiйно насмiхаеться над його потребою, що досить схематично можна означити поняттям iдеального. Звiдси його бажання «вимазати XIX столiття ненавистю, як iндiйцi вимазують гноем своi пагоди».

Як стисло i точно сказав Г. Манн у своему есеi «Гюстав Флобер i Жорж Санд», «безперервна боротьба з самим собою – ось що постiйно супроводжуе творчiсть Флобера. Цей борець за реалiзм не любить реальнiсть i ненавидить свiт обивателiв». Справа в тому, що всупереч його внутрiшнiм нахилам i бажанням, епоха, в яку вiн жив i творив, перетворювала романтика на реалiста i навiть натуралiста. «Епоха вимагае вiд нього сучасностi, вченостi й розважливостi. Цi потреби виникають в ньому самому. Його iнтелект, розвиваючись, починае ворогувати з його серцем. Прагнучи подолати свое колишне «я», вiн оголошуе вiйну всьому тому юнацькому, що в ньому ще лишалося. Але воно виявляеться живучим у тих, хто починае свое життя романтиком […]. В сповненiй обурення романтицi ми бачимо також i витоки песимiзму Флобера».

Сюжет роману «Панi Боварi» взято iз життя, що загалом характерно для реалiстичноi лiтератури, котра вiдмовилася вiд користування арсеналом «готових сюжетiв», до якого широко вдавалася лiтература попереднiх епох. За фабульну основу Флобер взяв iсторiю сiмейного життя руанського лiкаря Ежена Деламара, яку розповiв йому друг, пост-парнасець Луi Булье, не вносячи в цю драматичну iсторiю iстотних змiн. Але iнтерпретуе вiн ii вiльно, наповняючи глибоким i складним загальнолюдським змiстом. Давався роман авторовi тяжко, його листи того часу повнi скарг на труднощi, що без кiнця поставали пiд час роботи над ним. Коли була написана десь третина твору, Флобер влаштував його читання друзям-лiтераторам, i тi одноголосно порадили кинути роман, заявивши: «сюжет тебе згубить». І для цього у них були серйознi пiдстави.

І рiч тут не у фабульнiй основi сюжету, а в його характерi й способi його трактування. Флобер по-новому розумiв сюжет, вiн вважав, що не мае сюжетiв гарних i поганих, цiкавих i нецiкавих, все залежить вiд його розробки, вiд глибини проникнення в предмет i досконалостi його художнього вираження. Вiн вiдмовляеться вiд iнтригуючоi фабули, вiд будь-яких загострень i перебiльшень, вiд усього, що викликае «зовнiшнiй iнтерес» читачiв до твору (чим не гребували його попередники, зокрема Бальзак). «Про що завгодно можна написати гарно й можна написати погано», – такого принципу дотримувався Флобер у своiй зрiлiй творчостi.

В романi «Панi Боварi» вiн писав про те, що не викликало у нього нi симпатii, нi тим бiльше захоплення. Навпаки, зображуваний у творi свiт провiнцiйного мiщанства пробуджував у нього глибоку вiдразу, на що вiн теж постiйно скаржився в листах. Автор «Панi Боварi» ставив перед собою завдання iз «людськоi гнилi створити твiр мистецтва», зробити цiкавим для читачiв середовище обмежених i вульгарних провiнцiйних обивателiв. До того ж вiдмовившись при цьому вiд арсеналу лiтературних засобiв i форм, якими користувались його попередники.

До змалювання буржуазноi провiнцii й до Флобера звертались письменники-реалiсти: Бальзак у цiлiй серii «етюдiв провiнцiйного життя» в «Людськiй комедii», Стендаль в романах «Червоне й чорне» та «Люсьен Леван». Але Флобер робить це по-iншому, в його романi «Панi Боварi» знаходять перше завершене втiлення характернi принципи реалiзму другоi половини XIX столiття.

Реалiзм першоi половинi XIX столiття розвивався водночас з романтизмом i в постiйному взаемозв’язку та взаемодii з ним. У французькiй лiтературi це стосуеться як Стендаля, так i Бальзака, в iхнiй творчостi поеднуються, хоча i по-рiзному, реалiстичнi i романтичнi елементи. Свiдоме й цiлеспрямоване вiдмежування реалiзму вiд романтизму розгортаеться в другiй половинi XIX столiття, письменники-реалiсти вiдмовляються вiд усього того, що тепер сприймаеться як романтичнi «фантазii» й «перебiльшення». Саме в цей час i стае домiнуючим вiдомий реалiстичний принцип «зображення життя у формах самого життя», зi збереженням реальних масштабiв, пропорцiй зображуваноi дiйсностi. Поширюеться вiн на рiзнi рiвнi й складники твору: на сюжет i композицiю, тип нарацii, оповiдну iнтонацiю i, звичайно, на змалювання персонажiв, де вiдчуваеться рух «вiд героя до людини».

Шанобливо ставлячись до Бальзака (Стендаль тодi ще лишався забутим письменником), Флобер разом з тим закидав йому сюжетнi «невiрогiдностi» i «перебiльшення» в сюжетах i зображеннi персонажiв. Його не влаштовувало те, що своiх «скромних» персонажiв, у тому числi й провiнцiйних мiщан, Бальзак надiляв могутнiми пристрастями й незвичайною долею, що вони пiднiмалися над звичайним людським рiвнем i ставали втiленням високих чеснот або – частiше – ницих порокiв. Реалiсти другоi половини минулого столiття i найранiше Флобер вiдмовились вiд подiлу героiв на «позитивних» i «негативних», «носiiв добра» i «носiiв зла», слушно вважаючи цей подiл лiтературною умовнiстю. Як i реальнi люди, iхнi персонажi поеднують позитивнi й негативнi риси в складному переплетiннi, письменники оволодiвають мистецтвом свiтлотiнi в змалюваннi людських характерiв i психологii.

Крiм прямоi полемiки з романтизмом, нерiдко загальноi в силу причин, про якi йшлося, в романах Флобера маемо ще й приховану полемiку з Бальзаком, яка виходить на поверхню в романi «Виховання почуттiв».

Працюючи над романом «Панi Боварi», Флобер розробляв свiй «об’ективний метод», який був прийнятий, з рiзними видозмiнами, французькими письменниками другоi половинi XIX столiття – братами Гонкурами й Мопассаном, Золя й натуралiстами. Цей «об’ективний метод» тiсно пов’язаний з свiтоглядно-естетичною позицiею щодо «буржуазноi сучасностi», яка рiшуче не приймалася Флобером та його послiдовниками. Лiтературна творчiсть стае для них передусiм художнiм дослiдженням вiдчуженоi дiйсностi, вiд котроi автор принципово вiдмежовуеться: вiн розмiщаеться в сторонi, вiн спостерiгае й аналiзуе зображуване з якоiсь високоi об’ективноi точки зору, в принципi уподiбнюючись вченому, який проводить експеримент. Звiдси твердження Флобера про те, що письменник мае брати за взiрець вченого-природодослiдника i, розтинаючи пером життевi явища й типи, бути таким же безпристрасним, точним i об’ективним. Виступаючи проти суб’ективiзму романтикiв, у яких автор стае центром твору, вiн ратуе за усунення авторськоi присутностi iз твору. Вiн вважае, що автор мае бути у творi, як бог у свiтобудовi: всюди i нiде.

Усунення автора з твору не слiд розумiти прямолiнiйно, в абсолютному значеннi. Таке усунення в принципi неможливе, бо автор е творцем того художнього свiту, що постае в романi чи в поемi, в драмi чи в лiричнiй поезii. Йшлося, власне, про замiну форми авторськоi присутностi у творi: замiсть прямоi i вiдвертоi у романтикiв та Бальзака маемо у Флобера «приховану присутнiсть», що не допускае прямого самовияву. Але це мало величезне значення для художнього ладу твору, вело до радикальних змiн в його структурi.

Роман «Панi Боварi» мав бути твором, в який автор «не вкладае самого себе». «Наскiльки я розперезувався в iнших своiх творах, – писав Флобер, – настiльки тут я прагну бути стриманим i геометрично прямолiнiйним: нiякого лiризму, нiяких розмiркувань». Це передусiм означало, що письменник всьому давав об’ективно-образне втiлення, не вдаючись до рiзнорiдних вiдступiв i коментарiв, не виказуючи своiх емоцiй i уникаючи оцiнок, що мав робити сам читач. З погляду Флобера будь-якi вiдступи й «декларацii» – свiдчення художньоi безпорадностi митця.

Перший роман Флобера мае пiдзаголовок «Етюд провiнцiйних звичаiв», в украiнському виданнi перекладений М. Лукашем як «Побут провiнцii». В ньому письменник дав об’ективне за формою i нищiвне за суттю зображення буржуазноi провiнцii. Перед нами постае свiт провiнцiйних обивателiв, людей обмежених, самовдоволених i вульгарних, iхне життя, заповнене дрiб’язково-утилiтарними iнтересами й турботами, позбавлене будь-яких проблискiв духовностi. Це середовище представлене нечисленними, але точно вибраними й розставленими постатями, якi в сукупностi дають повну, синтетичну картину «побуту провiнцii». Мета, що вiн ставив перед собою вiдповiдно з духом французького реалiзму з його сцiентичними орiентацiями, полягала у виявленнi обумовленостi персонажiв iхньою природою та умовами iснування. Водночас кожен iз цих персонажiв займае в романi мiсце й виконуе функцii, визначенi соцiальним укладом життя провiнцiйного мiстечка. Чи не найскладнiше завдання полягало для автора в тому, щоб надiлити «характером» всiх цих в сутностi дуже пересiчних i тривiальних обивателiв, зробити iх художньо цiкавими й рельефними.

І Флобер блискуче впорався з цим завданням. Ось Шарль Боварi, чоловiк головноi героiнi, провiнцiйний лiкар. Вiн цiлком може служити завершеним втiленням обмеженостi й мiщанського самовдоволення, безпросвiтньоi тривiальностi думок i почуттiв. Характеризуючи розмови, якi вiв Шарль з дружиною, Флобер пише, що вони «були пласкi, як вуличнi тротуари, загальники проходили в них одноманiтною плетеницею в своему буденному вбраннi, не викликаючи нi хвилювання, нi смiху, нi задуми». Але виявляеться також, що цей обмежений i смiшний Шарль здатен на глибоке й сильне почуття, вiн продовжуе любити Емму й пiсля ii смертi, а розкриття того, що вона була йому невiрною дружиною, ввергае його в тихий iдiотизм. Вiн починае викликати не тiльки iронiчний усмiх, а й спiвчуття, стае не тiльки смiшним, а й зворушливим; так виникае та суперечлива повнота характеру, та свiтлотiнь його зображення, якоi домагався Флобер у своiй зрiлiй творчостi.

Вервечку провiнцiйних типiв продовжуе кюре Бурнiзьен, змальований Флобером з вбивчою iронiею. Як священик вiн мав би бути найбiльш причетним до духовностi, насправдi ж вiн найтупiшiй серед обивателiв Йонвiля i найбiльш «матерiалiстичний» за своiми нахилами й iнтересами. Суспiльна функцiя священика – бути духовним наставником своеi пастви, вмiти зцiляти людськi душi. Але добродiй Бурнiзьен менше всього до цього вдатний, вiн погано знаеться в людських душах, зате вмiе непогано лiкувати корiв i серед фермерiв мае репутацiю гарного ветеринара. Коли Емма, переживаючи душевну кризу, прийшла за розрадою до свого духовного пастиря, вiн порадив iй, повернувшись додому, випити холодноi води з цукром. Невипадково роман Флобера викликав обурення в клерикальних колах Францii, де образ Бурнiзьена був сприйнятий як карикатура на духовенство. Та письменник такого завдання перед собою не ставив, Бурнiзьен в його романi не е сатиричним образом, це, власне, одна з гримас «побуту провiнцii», зображена у вiдповiдностi з «об’ективним методом». З рiдкiсною силою передана в цьому образi втрата духовностi буржуазно-мiщанським свiтом.

По-своему виразнi й типовi в «побутi провiнцii» коханцi головноi героiнi Леон i Родольф. Перший iз них – клерк нотарiальноi контори, людина дрiбна й практично обережна, що приймае романтичнi пози, скаржиться на розчарування, самотнiсть, невдоволення життям тощо. На той час (дiя роману вiдбуваеться десь у 30–40-i роки XIX столiття) романтизм ввiйшов у моду й «спустився» в мiщанське середовище, де й став набутком Леонiв i Родольфiв. При цьому вiдбуваеться його неминуче зниження i вульгаризацiя, що iронiчно обiгруеться Флобером в романi «Панi Боварi». Романтичним клiше користуеться не тiльки Леон, а й зовсiм вульгарний Родольф, провiнцiйний дамський «серцеiд», спокусник головноi героiнi.

Та найзначнiша й найколоритнiша фiгура йонвiльського середовища – аптекар Оме, якого дослiдники визначають як образ грандiозний за своiм соцiальним значенням (Б. Реiзов). На вiдмiну вiд iнших обивателiв мiстечка, Оме нiбито не замикаеться в побутi, його iнтереси широкi й рiзноманiтнi. Вiн схиляеться перед наукою й сам займаеться «дослiдженнями», вiн поборник прогресу й освiти, «фiлософ» i «вiльнодумець», що висмiюе релiгiю; за полiтичними поглядами вiн лiберал: перебувае в опозицii до уряду; йому не чужа громадянськiсть, вiн спiвробiтничае в мiсцевiй газетi й нерiдко виступае з критикою властей. При цьому Оме – не мольерiвський Тартюф, по-своему вiн вiрить у те, що велемовно проголошуе, хоч i щирiсть його вiри, вiдданiсть «принципам» не слiд перебiльшувати. Та справа передусiм у тiм, що за всiм цим ховаеться поверховiсть розумiння проблем, мiщанська самовдоволенiсть i тривiальнiсть, а головне – дрiб’язковий егоiстичний розрахунок. На думку аптекаря, уряд не здатен цiнувати достойних людей та вiдзначати iх, а найдостойнiша у свiтi людина в очах Оме – це вiн сам. І коли з’явилася можливiсть одержати орден, вiн «примирився» з урядом. Значимiсть образу Оме в тому, що в ньому втiлений характер епохи, одна з характерних тенденцiй ii життя, i невипадково роман завершуеться рядками про повний його «трiумф».

Особлива роль належить в романi лихварю Лере, який зiграв лиху роль в долi головноi героiнi. Лихварi належать до репрезентивних образiв «Людськоi комедii» Бальзака, i в змалюваннi Лере з особливою виразнiстю розкриваеться згадувана вiдмiннiсть Флобера вiд його попередника. Лере менше всього схожий на бальзакiвських «тигрiв» фiнансового свiту, всiх цих Нусiнгенiв, Тайеферiв, на того ж Гобсека, в якому поеднуються скнара й фiлософ. У Флобера ж лихвар Лере дуже пересiчний, дуже «сiрий» i буденний. Це дрiбний хижак, павук, що тихенько й облесливо тче павутину, в яку потрапила недосвiдчена Емма й безнадiйно в неi заплутуеться. Вибравши момент, вiн накидаеться на свою жертву i стае безпосередньою причиною ii самогубства. Лихвар Лере – важливий штрих, що доповнюе картину «побуту провiнцiй», без нього вона була б неповною, дещо площинною.

Центром роману е образ Емми Боварi, до якого стягуються сюжетно-тематичнi нитi твору, зосереджуеться його iдейний сенс. У героiнi особлива позицiя в романi: вона належить до буржуазно-мiщанського свiту i водночас протистоiть йому. Притаманне Флоберу зображення персонажiв у суперечливiй життевiй повнотi, в поеднаннi «плюсiв» i «мiнусiв», без умовного подiлу на «позитивних» i «негативних» тут проявляеться цiлком наочно. Цим унеможливлюеться однозначнiсть пiдходу й витлумачення цього, на перший погляд нескладного образу провiнцiйноi мiщанки.

Свою героiню Флобер не надiлив нi розумом, нi освiтою, нi гарним смаком, в духовному вiдношеннi вона не пiднiмаеться над йонвiльським рiвнем. Все те, про що вона думае, чим вона захоплюеться, до чого пориваеться, позначене тривiальнiстю i може викликати лише iронiчну посмiшку. Виховувалася вона в пансiонi при монастирi, де зачитувалася романами, в яких «тiльки й мови було, що кохання, коханцi, коханки, переслiдуванi дами, що млiють у вiдлюдних альтанках…. дрiмучi лiси, сердечнi жалi, клятви, ридання, сльози й цiлунки, човни при мiсячному свiтлi, соловейки в гаях, кавалери, хоробрi, як леви, сумирнi, як ягнята, доброчеснi, як нiхто, завжди гарно вбранi й сльозоточивi, як урни». Пiд впливом цих романiв формулюеться iдеал Емми, головними складниками якого е кохання, кавалери, красиве «романтичне» життя – в дусi тривiальноi романтики.

Але iй судилося жити в сонному провiнцiйному Йонвiлi, в середовищi ситих тiлом i душею обивателiв, з чоловiком, який щовечора, написавши своi рецепти, «задоволений iз самого себе, доiсть рештки печенi, погризе шматочок сиру, схрумае яблуко, доп’е графинчик вина, а потiм пiде в спальню, ляже горiлиць i захропе». Але Флобер надiлив героiню також невдоволенням навколишнiм, душевним неспокоем, пориванням до iншого життя, тобто й тими рисами, якi вiн найбiльше цiнував у людинi. І вони не тiльки видiляють Емму в середовищi самовдоволених обивателiв, але й протиставляють ii цьому середовищу; в цьому основна драматична колiзiя твору. Звичайно, iдеал Емми, ii мрii й пориви банальнi, в чомусь навiть смiшнi й безглуздi, але рiч у тому, що вона вкладае в них душу, вона справдi страждае, по-своему протестуе проти «життя кольору плiсняви» – аж до своеi недоладноi смертi.

Але все це не пiднiмаеться у неi на рiвень свiдомостi й не осмислюеться нею, такою ii створила природа, що вона не може задовольнитися тим iснуванням, яке iй нав’язуе Йонвiль. Жити iй тим нестерпнiше, що навколо неi немае жодноi людини, здатноi хоч якоюсь мiрою ii зрозумiти. Не може вона розiбратися i в тих iмпульсах, якi наражають ii на конфлiкт з середовищем i приводять до принижень та смертi. ii доля в сутностi трагiчна, хоч те середовище, що ii оточуе i е ii антагонiстом, безмежно далеке вiд того, що мае бути в трагедii у класичному розумiннi слова. Та про все те, що вiдбуваеться з Еммою, розповiдаеться в романi так, що нагадуе скорiше iсторiю невдалого життя з жорстокою розв’язкою.

Автор роману приголомшив читачiв i критикiв, заявивши: «Емма Боварi – та це ж я!» В однiй паризькiй газетi з’явилася карикатура, де Флобер, мужчина майже двометрового росту, з широчезними плечами й могутнiми вусами, схожий на древнього вiкiнга, був зображений в легковажному дамському нарядi своеi героiнi. Власне, це був не жарт i не мiстифiкацiя читачiв, а зiзнання автора в тому, що, створюючи образ Емми Боварi, вiн спирався й на свiй психологiчний досвiд. Вiн теж переживав розлад з навколишнiм свiтом, невдоволення життям, бажання iншого, того, що реально не iснуе, але все це, зрозумiла рiч, переживав на iншому, незрiвнянно вищому духовному й душевному рiвнi.

Роман «Панi Боварi» був новаторським твором за своею художньою структурою, ii основними складовими та iхнiми спiввiдношеннями. В епiчних жанрах такими складовими як вiдомо, е оповiдь, писання i дiалог. Характерною рисою розвитку роману в XIX столiттi було те, що в його структурi дедалi бiльшого значення набував показ, який тiснив оповiдь та описання i водночас синтезував iх; свого завершення ця тенденцiя досягала в флоберiвськiй «Панi Боварi». Розпочинаеться цей роман в традицiйнiй нарацiйнiй манерi, ми чуемо голос оповiдача, який розповiдае про життя Шарля Боварi до одруження з Еммою. Далi ж розповiдь стишуеться, замiнюючись неопосередкованим показом, коли дiйснiсть нiби сама себе подае у творi. Одночасно Флобер вiдмовляеться i вiд докладних описiв, враховуючи ту психологiчну закономiрнiсть, що чим детальнiше письменник описуе, тим менше читач бачить. Вiн замiнюе описання показом, при цьому цей показ розрахований не на суто вiзуальне сприймання, а на «внутрiшнiй зiр» читача.

За своiми жанровими ознаками «Панi Боварi» ближче всього до соцiально-психологiчного роману, який виходить на перший план в реалiстичнiй лiтературi другоi половини XIX столiття. Але психологiзм цього твору своерiднiй i виявляеться вiн не у формi психологiчного аналiзу, що здiйснюеться з зовнiшньоi позицii i всюдисущим автором, як це маемо у Л. Толстого, сучасника Флобера. В романi «Панi Боварi» психологiзм виявляеться в iнших формах, тут все, що зображаеться, постае як сприйняте й пережите кимось iз персонажiв, частiше всього Еммою. Зовнiшне i внутрiшне, фiзичне й психологiчне тут зливаються й течуть единим потоком, психологiзмом проймаеться вся тканина твору.

Найбiльш адекватну форму художнього вираження психологiзм Флобера знаходить у невласне прямiй мовi, яку вiн вперше широко вводить у лiтературу, що переконливо показав Б. Реiзов у своiй монографii «Творчiсть Флобера». Це така форма мовлення, де голос автора й голос персонажа переплiтаються, причому автор постiйно приходить на помiч персонажу, допомагае висловити те, що тому важко або й неможливо оформити словом. В результатi авторське мовлення нiби усуваеться i слово вiддаеться самому герою – це вже вiн виражае себе, передае своi потаемнi думки й почуття, свою ментальнiсть i психологiю.

Формально, як поборник «об’ективного методу», Флобер займае вiдсторонену позицiю в нарацii, але насправдi, сповнений амбiвалентних емоцiй, вiн втягнутий в дiйство, що розгортаеться в романi. «Звiдси його вражаюча проникливiсть, що виникае iз вiдчуттiв вiдрази й ненавистi, до яких домiшуеться спiвчуття, яке властиве людинi. Ця сумiш почуттiв придае роману «Панi Боварi» вражаючу силу й надзвичайну тонкiсть» (Н. Саррот).

Наступним твором Флобера був iсторичний роман «Саламбо», який вийшов 1863 року. Якоюсь мiрою цей роман був втечею письменника вiд мiщанськоi сучасностi в глибину вiкiв – аж у III столiття до новоi ери. Разом з тим, у цьому зверненнi до iсторичного сюжету з глибини вiкiв шукав вихiд, можливо й неусвiдомлюваний самим письменником, його неподоланий романтизм. Там, у глибинi вiкiв, його вабили сильнi й цiлiснi характери, могутнi пристрастi, потужна динамiка i яскравi барви, зануренi в свiт загадковоi давньосхiдноi культури, оповитоi мiстичною таемничiстю. Варто ще сказати, що на вiдмiну вiд бiльшостi романтикiв, якi облюбували в минулому середньовiччя, а окремi, як то Гельдерлiн чи Кiте, – античнiсть, Флобер тягнувся до стародавнього Сходу, точнiше – Близького Сходу. Вiн зiзнався у листi до Жорж Санд: «Я до такоi мiри напоений красотами стародавнього свiту, що нiмий подив перед тим, що тiльки що народжуеться, тiльки що виникае, чужий менi. Мене з такою силою приваблюе щось загадкове в глибинах iсторii, що нiби я сам присутнiй при його звершеннi. Я мiг би вести бесiди зi схiдними жрецями».

Дiя роману «Саламбо», над яким Флобер працював чотири роки, вiдбуваеться в стародавньому Карфагенi, мiж першою i другою Пунiчними вiйнами, тобто вiйнами цiеi купецькоi республiки з Римом. В основi сюжету – повстання воякiв-найманцiв, яких карфагенськi купцi ошукали й не виплатили належну iм винагороду. Головним джерелом для письменника послужила книга давньоримського iсторика Полiбiя, в якiй досить докладно описане це повстання i його жорстоке придушення.

Цей твiр Флобера був iсторичним романом нового типу, що поривав з моделлю жанру, яка була витворена Вальтер Скоттом i домiнувала в европейських лiтературах першоi половини XIX столiття. У французькiй лiтературi цей «вольтерскоттiвський роман» виродився ще в 30–40-i роки i з iсторичного перетворився, власне, в пригодницький роман, розрахований на «середнього» невибагливого читача (такими, зокрема, були численнi романи О. Дюма). Флобер ставив перед собою завдання створити iсторичний роман нового типу, який вiн називав «натуралiстичним», роман, що засновуеться на вiдкриттях та методах сучасноi науки, i не тiльки iсторичноi, на грунтовному вивченнi минулого, i прагне до його достовiрноi реконструкцii. Але в творi вiн вiдступав вiд цих «наукових» принципiв i давав волю своiй iнтуiцii та уявi.

В романi «Саламбо» маемо двi сюжетнi лiнii, що непросто спiввiдносяться мiж собою. Перша з них – це повстання найманцiв, яке переростае в масштабну й криваву «внутрiшню вiйну» Карфагена, поразку повстанцiв i жорстоку розправу над ними. Розробляючи цю лiнiю, автор дотримувався iсторичноi канви подiй, розповiдi Полiбiя, зайнятий вiн тут головним чином сумлiнною «реставрацiею iсторii». Ця лiнiя вiльно вписуеться в реалiстичний дискурс. Друга сюжетна лiнiя, кохання лiвiйця Мато, вождя найманцiв-повстанцiв, i молодоi дiвчини Саламбо, дочки карфагенського полководця Гамiлькара й жрицi богинi Танiт, е витвором уяви автора, романiчним вимислом, що мае яскраво виражений романтичний характер, хоч автор ставив перед собою й iншi завдання. Вона також була його спробою проникнути в таемничий свiт давньосхiдноi культури, в загадкову ментальнiсть i психологiю ii носiiв. Іншими словами, це було «наукове завдання» по реконструкцii далекого минулого, але мало хто наважиться сказати, що воно було здiйснене письменником. Натомiсть йому справдi вдалося вкласти мiстичну одухотворенiсть i своерiдний шарм «в цi чудовi й далекi образи, що майже втрачають людськi риси».

Третiй роман Флобера, «Виховання почуттiв» (1869), був поверненням до «буржуазноi сучасностi». Щоправда, його дiя вiдсунута в недалеке минуле, в 30–40-i роки, в часи молодостi письменника; вiн змальовуе в ньому «романтичне поколiння», до якого належав сам, i виносить йому суворий вирок. Входить у роман i найзначнiша iсторична подiя того часу, революцiя 1848 року, але зображена вона без героiчного ореолу, в знижено-буденному планi, з вiдвертим намiром дезавуювати те, що називають «романтикою революцiй».

«Я хочу написати моральну iсторiю людей мого поколiння, точнiше кажучи, iсторiю iх почуттiв», – заявляв Флобер про свiй новий роман. Якщо говорити ще точнiше, йдеться в романi про романтичне «виховання почуттiв», як досить приблизно, калькуючи росiйський переклад, передаеться в украiнському виданнi назва твору. В оригiналi це «L’education sentimentale», тобто «почуттеве» чи «сентиментальне виховання», поняття з iншою семантикою. Саме воно пiддаеться в романi критичному аналiзу й рiшучому осудженню – при всiй формальнiй об’ективностi письма.

Треба тут сказати, що романтизм розумiеться автором широко, не як лiтературна течiя чи художнiй стиль, а як особливий тип свiтосприйняття i життедiяльностi, притаманний цiлiй епосi. Таке розумiння властиве було не одному Флоберу, це була загальна реакцiя на «романтичну епоху, реакцiя, що набула у Францii великого поширення у другiй половинi XIX столiття, коли стало звичайним звинувачувати романтизм в усiх бiдах i провалах, що спiткали краiну протягом столiття. Не можна сказати, що цi звинувачення були зовсiм безпiдставнi, адже романтизм не замикався в рамках мистецтва, вiн був великим рухом, що охопив рiзнi сфери духовного життя i ставив перед собою далекосяжнi завдання його оновлення, створення нового свiтогляду, новоi етики й моралi, зрештою суспiльства.

Герой роману Фредерiк Моро та iншi його персонажi й представляють тип свiтосприймання й самосвiдомостi, що називали тодi романтизмом. Визначальнi його риси, за Флобером, це перебiльшена самооцiнка особистостi й iндивiдуалiзм, нехтування розумом i культ почуття, неспроможнiсть бачити реальне i пiдмiна такого бачення iлюзiями, мрii i прожекти замiсть вольових акцiй, цiлеспрямованоi дiяльностi. Носiем цього «романтичного комплексу» виступае у творi не якась визначна особистiсть, не поет чи мислитель, а рядова, пересiчна людина. Це типовий персонаж в повному значеннi слова, все, що з ним вiдбуваеться i ким вiн стае, мотивовано середовищем, в якому вiн живе, духовною й моральною атмосферою епохи, вихованням, яке вiн отримуе – в найширшому значеннi слова.

В свiдоме життя Фредерiк вступае з перебiльшеним уявленням про себе i своi можливостi, з певнiстю, що йому доля судилася незвичайна. Вiн вирiшуе стати письменником i пише роман, але не завершуе його, компонуе вальси, вивчае китайську мову, пробуе своi сили в живописi, але нi в чому не знаходить свого покликання. Вiн не може зрозумiти свою звичайнiсть, бо мислить романтичними штампами епохи, ii загальниками. Так, вiн вiрить у те, що необхiдно любити, щоб створити шедевр, i береться за перо, покладаючись на свое кохання до мадам Арну. Розорившись, вiн радiе тому, вважаючи, що бiднiсть творить великих людей. Врештi-решт, нi в чому не проявивши себе, Фредерiк перетворюеться на дрiбного рантье, розчарованого i невдоволеного життям. Але в тому, що йому не пощастило «здiйснитися», вiн готовий обвинувачувати кого завгодно i що завгодно, тiльки не самого себе. Флобер назвав свого героя «пустоцвiтом», тим самим винiсши йому справедливий вирок. Таким же «пустоцвiтом» виявились й Делор’е, Пелерен та iншi персонажi роману, що представляють «романтичне поколiння».

До пiзнiх творiв Флобера, написаних в 70-i роки, належать драматична феерiя «Спокуса святого Антонiя» (1874), роман «Бувар i Пекюше», що не був завершений i побачив свiт пiсля смертi автора (1881) i збiрка «Три повiстi» (1877). Щодо «Спокуси святого Антонiя», то це була третя редакцiя твору, задуманого Флобером ще в часи романтичноi молодостi; тодi ж була написана перша його редакцiя (1849), фрагменти другоi редакцii публiкувалися в 1856 роцi. Зберiгши фабульну основу драми, письменник в третiй, остаточнiй редакцii скоротив ii i надав iдейно-художньоi завершеностi. Цей твiр вiдзначаеться складнiстю змiсту, в ньому трактуються фiлософськi, моральнi й психологiчнi проблеми, що знаходять вирiшення в символiко-алегоричнiй формi.

Роман «Бувар i Пекюше» автор визначив як «критичну енциклопедiю у формi фарсу». В ньому розповiдаеться про те, як два приятелi Бувар i Пекюше, якi своiм обмеженим обивательським мисленням нагадують аптекаря iз «Панi Боварi», вийшовши на пенсiю, зайнялися вивченням фiлософii, наук, всiеi суми знань, набутих людством. Та критика в романi спрямована не тiльки на потворнi деформацii знань в свiдомостi «бiснуватих мiщан», а й на самi знання, на здобутки людського розуму. Останнiй великий твiр Флобера особливо вiдзначаеться глибоким скепсисом i песимiзмом.

До збiрки «Три повiстi» ввiйшли три невеликих твори пiзнього Флобера, один iз них, «Проста душа», на тему iз сучасностi, i два, «Легенда про святого Юлiана» та «Іродiада», на теми легендарно-iсторiчнi. Перша повiсть – це сумна iсторiя життя селянки-служницi Фелiсiте, «простоi душi, яку життя обдiлило в усьому, позбавивши ii навiть можливостi когось любити й про когось пiклуватися, чого вона найбiльше потребувала». Це, за словами автора, «звичайна розповiдь про одне непомiтне життя, життя бiдноi селянськоi дiвчини», яка «любить спершу мужчину, потiм дiтей своеi господинi, небiжа, старого, за котрим доглядае, нарештi – папугу; коли папуга помирае, вона замовляе його чучело i, помираючи, приймае папугу за святого духа. Тут немае нiякоi iронii, навпаки, тут все серйозно i печально».

Флоберовi нерiдко закидали iндиферентнiсть, а то й жорстокiсть, з якими вiн змальовуе своiх персонажiв, iхнi терзання й страждання, i на цiй пiдставi робився висновок про його мiзантропiю, людиноненависництво. Повiсть «Проста душа» може служити одним з найпереконливiших спростувань цих тверджень, народжених поверховим розумiнням особистостi письменника i його творчостi. На цю повiсть спирався й Анатоль Франс, який особисто знав ii автора й писав про нього: «Гюстав Флобер був дуже добрий. Вiн мав якийсь гiдний подиву запас ентузiазму й доброзичливостi. Ось чому вiн так часто шаленiв. З будь-якого приводу вiн готовий був кинутися в бiй. З ним вiдбувалося те, що й з Дон Кiхотом, якого вiн так шанував».

Повiсть «Іродiада» належить до лiнii творчостi Флобера, представленоi романом «Саламбо» й почасти «Спокусою святого Антонiя». Вона повертае до стародавнього Сходу пiзнiшоi доби (порiвняно з «Саламбо»), де ii дiя вiдбуваеться в Іудеi на початку I ст. н. е. Сюжет повiстi взято iз Євангелiя, це розповiдь про страту Іоанна Хрестителя. Царю Іроду дуже сподобався танок, який виконала на його прохання падчерка Саломея, i вiн пообiцяв iй винагороду, яку вона тiльки забажае; та, за намовою своеi матерi Іродiади, забажала, щоб iй пiднесли вiдрубану голову Іоанна. Про все це в Євангелii говориться стисло й загадково, без пояснення причин i мотивацii дiй учасникiв кривавоi драми. Флобер у своiй повiстi дае художню iнтерпретацiю цiеi драми на «сучасний лад», розкриваючи ii причини, ii зумовленiсть полiтичними, вiросповiдальними й нацiональними конфлiктами. В результатi маемо прекрасну iсторичну фреску, написану в реалiстичному стилi, про Іудею I столiття новоi ери, про спосiб життя i звичаi, мораль i психологiю ii правлячоi верхiвки. Незмiнним творчим принципам Гюстава Флобера було: глибоко пiзнавати й досконало виражати. Своiми творами вiн прагнув говорити правду про життя, якоi люди не знають або вдають, що не знають, вiдмовившись при цьому вiд будь-яких втiшаючих iлюзiй. Але ж, як доводили ще Байрон та iншi романтики, пiзнання не е шляхом до щастя, воно е скорiше гiркотою i скорботою. І потрiбнi були письменниковi постiйнi надзусилля, щоб цю правду життя перетворити у справжне мистецтво. Так народжувалася чудова й гiрка проза Гюстава Флобера, реалiста й водночас романтика, одного з найкращих майстрiв художнього слова у французькiй i свiтовiй лiтературi. Вiн мав на неi великий i рiзнобiчний вплив, який захоплюе й XX столiття. З великим пiететом ставився до нього М. Пруст, своiм учителем називав його Д. Джойс, попередником i наставником вважали його Н. Саррот та iншi «новi романiсти».



    Д. НАЛИВАЙКО




Панi Боварi





МАРІ-АНТУАНУ-ЖЮЛЮ СЕНАРУ[1 - Марi-Антуан-Жюль Сенар (1800–1885) – французький адвокат i полiтичний дiяч, захисник Флобера на судовому процесi у справi «Панi Боварi». Ця присвята передуе лише першому окремому виданню роману. В журнальному варiантi твiр був присвячений французькому письменниковi-романтику, друговi юностi Флобера Луi Буйле (1828–1869).],

членовi паризькоi колегii адвокатiв,

колишньому головi Нацiональних зборiв,

колишньому мiнiстровi внутрiшнiх справ



Дорогий i славетний друже!

Дозвольте менi поставити ваше iм'я на початку цiеi книги, у присвятi, бо ж не кому iншому, як вам, завдячую я в першу чергу ii опублiкування. Ставши предметом вашого блискучого захисту, мiй твiр для мене самого набув якоiсь новоi, особливоi ваги. Приймiть же тут данину моеi вдячностi; яка б велика вона не була, iй нiколи не зрiвнятися з вашим красномовством i вашою вiдданою дружбою.

    Гюстав Флобер
    Париж, 12 квiтня 1857 р.




Частина перша








І


Ми сидiли за уроками, коли ввiйшов директор, а за ним новачок, одягнений не по формi, та служник, що нiс велику парту. Хто був задрiмав, враз прокинувся, i всi схопилися на ноги, нiби щойно вiдiрвавшись вiд занять.

Директор зробив нам знак сiдати i, звертаючись до вихователя, сказав пiвголосом:

– Ось вам новий учень, пане Роже. Вiн вступае до п’ятого класу, але, якщо виправдае себе добрим навчанням i поведiнкою, перейде до старшого, де йому належить бути за вiком.

Новачка посадили в кутку пiд дверима, i роздивитися його було не так просто. Це був сiльський хлопчина рокiв п’ятнадцяти i на зрiст вищий од нас усiх. Волосся в нього було пiдстрижене в кружок, як у сiльського паламарчука, сам вiн мав вигляд якийсь серйозний i воднораз дуже збентежений. Зелена сукняна куртка з чорними гудзиками була тiснувата йому пiд пахвами, хоч хлопець i не був плечистий. З закарвашiв висувалися червонi руки, незвиклi до рукавичок. Штани жовтуватого кольору були високо пiдсмикнутi на пiдтяжках, i з-пiд них виглядали синi панчохи. На ногах були пiдбитi гвiздками, погано вичищенi грубi черевики.

Почали питати уроки. Новачок слухав усi вiдповiдi з напруженою увагою, неначе проповiдь у церквi, не наважуючись навiть спертись на лiкоть чи закинути ногу на ногу. Коли о другiй годинi продзеленчав дзвоник, вихователь мусив нагадати йому стати з нами в пари.

У нас було заведено, заходячи до класу, кидати кашкети на пiдлогу, щоб рукам було вiльнiше, причому найбiльш «класним» вважалося пошпурити кашкета ще з порога попiд лавами аж до стiни, збиваючи густу пилюку.

Чи новачок не помiтив цiеi процедури, чи не посмiв проробити ii, – досить, що молитва вже давно скiнчилася, а вiн усе ще тримав свого кашкета на колiнах. Це був головний убiр мiшаного стилю, що поеднував у собi ознаки гренадерськоi шапки, уланського кiвера, фетрового капелюха, хутряного картуза i нiчного ковпака, – словом, одна з тих неоковирних речей, нiма потворнiсть яких не менш промовиста, нiж обличчя iдiота. Овальноi форми, випнутий на китовому вусi кашкет починався обiдком iз трьох ковбаскуватих валикiв; далi йшла червона околичка, поцяцькована оксамитовими та смушковими ромбиками, над нею – мiшкуватий верх, увiнчаний картонним многокутником з хитромудрим стрiчковим гаптуванням; на довгому тоненькому шнурочку телiпалася сухозлотна китиця. Кашкет був новенький, козирок аж вилискував.

– Встаньте, – сказав учитель.

Хлопець устав, кашкет упав додолу. Весь клас засмiявся.

Вiн нахилився й пiдняв кашкета; сусiд пiдштовхнув його лiктем, вiн упустив кашкета й пiдняв його ще раз.

– Та годi вам возитися з тiею каскою, – сказав учитель; з нього був неабиякий дотепник.

Учнi вибухнули дружним реготом. Бiдний хлопець зовсiм розгубився – вiн уже не знав, чи йому тримати кашкета в руцi, чи кинути додолу, чи одягти на голову. Нарештi вiн сiв i поклав його собi на колiна.

– Встаньте, – повторив учитель, – i скажiть менi ваше прiзвище.

Новачок, затинаючись, промимрив щось невиразне.

– Не чую!

Знову почулося те саме невиразне бубонiння, заглушене гигиканням учнiв.

– Голоснiше! – гукнув учитель. – Голоснiше!

Тодi новачок, набравшись духу, роззявив рота аж до вух i загорлав одчайдушно, мов кличучи когось здалеку:

– Шарбоварi!

У класi зчинився неймовiрний гамiр, що наростав ляскучим crescendo[1 - Музичний термiн, який означае поступове посилення звучання (iт.).] (ми гикали, тюкали, тупали, верещали: «Шарбоварi, Шарбоварi»), потiм вiн потроху розпався на окремi голоси i довго не мiг ущухнути, схоплюючись раптом то в одному, то в другому рядi або пирскаючи тут i там стримуваним смiшком, наче не до кiнця загаслий фейерверк.

Та ось пiд градом штрафних завдань порядок у класi потроху встановився, i вчитель розiбрав, нарештi, слова: «Шарль Боварi», примусивши новачка продиктувати собi iм'я та прiзвище, проказати по складах i перечитати цiлком, а потiм звелiв бiдоласi сiсти на «ослячу лаву» пiд самою кафедрою. Хлопець хотiв був iти, але тут же нерiшуче зам'явся на мiсцi.

– Чого вам? – спитав учитель.

– Та каш… – боязко почав новачок, розгублено розглядаючись навколо себе.

– П'ятсот рядкiв усьому класу!

Цей лютий викрик, подiбно до Юпiтерового «Quos ego»[2 - Ось я вас (латин.).], угамував новий вибух.

– Та заспокойтеся ви кiнець кiнцем! – додав обурений учитель i, вийнявши з-пiд шапочки хустку, витер спiтнiле обличчя. – А ви, новенький, провiдмiняйте менi двадцять разiв письмово ridiculus sum[3 - Я смiшний (латин.).]. – І вже лагiднiше сказав: – Кашкет ваш нiде не дiнеться, знайдеться потiм.

Нарештi все втихомирилось. Голови посхилялися над зошитами, а новачок просидiв цiлi двi години у зразковiй позi, хоч не раз йому в обличчя летiли галки з жованого паперу, спритно кинутi з кiнчика пера. Вiн тiльки втирався рукою i весь час сидiв непорушно, не пiдiймаючи очей.

Увечерi, коли ми робили уроки, вiн вийняв iз парти нарукавники, розiбрав своi речi, ретельно розлiнiяв собi папiр. Працював вiн сумлiнно, шукаючи в словнику кожне незнайоме слово. Якщо його й не перевели до нижчого класу, то тiльки завдяки його постiйнiй старанностi: граматичнi правила вiн знав непогано, але зi стилем явно не давав собi ради. Початки латинi вiн вивчив у сiльського священика, бо батькам жаль було грошей вiддати його ранiше до колежу.

Батько його, Шарль-Денi-Бартоломе Боварi, служив колись вiйськовим фельдшером, але десь близько 1812 року прошпетився у призовних справах i змушений був залишити службу. Тодi вiн скористався своею вродою, щоб пiдчепити з льоту посаг у шiстдесят тисяч франкiв, який давав за своею дочкою торговець головними уборами. Дiвчина була без пам’ятi вiд його фiгури. Красень i говорун, вiн хвацько дзенькав острогами, носив пишнi вуса й бакенбарди, хизувався дорогими перснями, одягався в яскравi кольори, завжди маючи вигляд бравого вояки i манери розв’язного комiвояжера. Одружившись, пан Боварi жив два чи три роки на жiнчинi кошти, добре обiдав, пiзно вставав, курив з довгих порцелянових люльок, бував щовечора як не в театрах, то в кав’ярнях. Потiм тесть помер, лишивши iм у спадок якусь мiзерiю. Боварi обурився, пустився сам у фабричне виробництво, мало не вилетiв у трубу й виiхав на село, де сподiвався показати себе. Але i в землеробствi вiн тямив не бiльше, як у виготовленнi ситцю, – коней одривав од польових робiт, бо любив кататися верхи, сам пив свiй сидр пляшками замiсть продавати його бочками, сам поiдав кращу птицю iз свого двора, а смальцем, що йому давали свинi, шмарував собi мисливськi чоботи. Похазяйнувавши так деякий час, вiн махнув рукою на свою господарську дiяльнiсть.

І ось за двiстi франкiв рiчноi платнi вiн найняв собi в одному селi, на межi Ко й Пiкардii, якусь чи то ферму, чи то садибу i, мавши сорок п’ять лiт од роду, окопався в нiй, досадуючи на своi невдачi, кленучи свою долю, заздрячи всiм на свiтi. Вiн казав, що розчарувався в людях i вирiшив дожити вiку в спокоi.

Жiнка його колись душi в ньому не чула. Вона любила його якоюсь рабською любов’ю, i це ще бiльше вiдштовхувало його вiд неi. Замолоду весела, жвава й привiтна, пiд старiсть вона стала дражливою, плаксивою, нервовою, – так вино, видихаючись, береться оцтом. Скiльки вона перестраждала, без скарг, без докорiв, бачивши, як чоловiк бiгае за сiльськими дiвками, як вiн приходить вечорами додому iз якихось вертепiв, гидко сопучи з переiду i з перепою. Але потiм у нiй заговорила гордiсть. Вона вже не плакала, гнiтила лють на серцi, замкнулася в нiмому стоiцизмi, який не зраджував ii до самоi смертi. Завжди вона кудись бiгала, про щось клопоталась. Ходила до адвокатiв, до голови суду, не забувала термiнiв сплати по векселях, домагалася вiдстрочки; дома так само не гуляла – шила, прала, прасувала, давала лад робiтникам, платила по рахунках… А ii чоловiк тим часом i гадки не мав, – сидiв собi коло коминка, пихкаючи люльку та знай циркаючи в попiл, а коли й прокидався з своеi буркотливоi напiвдрiмоти, то лише для того, щоб уразити жiнку якимсь прикрим словом.

Коли в неi знайшовся хлопчик, його довелося вiддати мамцi. А як малюка забрали знов додому, його стали пестити, мов якого королевича. Мати напихала його солодощами, батько дозволяв йому бiгати босонiж i з глибокодумним виглядом фiлософа говорив навiть, що хлопець мiг би ходити й зовсiм голий, як то бачимо у звiрiв. Всупереч материним турботам, батько висував свiй iдеал мужнього дитинства, згiдно з яким вiн гадав виховувати сина. Йому хотiлося, щоб хлопець виростав загартований по-спартанському. Тому вiн клав його спати в нетопленiй кiмнатi, привчав хлистати ром i глузувати з релiгiйних процесiй. Проте сумирний вiд природи хлопчик погано засвоював батькiвську науку. Мати завжди тягала його за собою, вирiзувала йому малюнки, розповiдала казки, виливаючи перед ним у нескiнченних монологах своi журливi веселощi, своi лепетливi пестощi. Самотня в життi, вона перенесла на синка всi своi знебулi, розвiянi амбiтнi мрii. В думцi вона вже бачила його дорослим, гарним, розумним, на службi в мiнiстерствi шляхiв або в судi, на якiйсь високiй посадi. Вона навчила його читати i навiть спiвати кiлька романсiв пiд акомпанемент старенького фортепiано. Проте пан Боварi мало дбав про науку i говорив, що все це нi до чого. Звiдки вони дiстануть грошей, щоб вiддати хлопця в казенну школу, купити йому посаду або пристроiти до торгiвлi? Зрештою, не будь плохий, то й так виб’ешся в люди. Жiнка тiльки губи кусала, а синок тинявся десь по селу.

Вiн бiгав за орачами в поле, ганяв грудками гракiв, рвав понад ровами шовковицю, пас iз хворостиною iндикiв, ворушив сiно, лазив по лiсах, в дощову годину грав у класи на церковнiй папертi, а по великих святах просився в паламаря подзвонити трохи в дзвони – повисав усiм тiлом на товстiй вiрьовцi i шугав iз нею вгору.

Отак вiн i вирiс, як молодий дубок. Сильний, здоровий, кров з молоком.

Коли хлопцевi сповнилось дванадцять рокiв, мати домоглася, щоб його почали вчити. За цю справу взявся кюре. Але заняття були такi короткi й нерегулярнi, що пуття з них виходило мало. Вони вiдбувалися прихапцем, здебiльшого на ходу, в ризницi, коли випадала вiльна часина мiж хрестинами та похороном. Бувало, що кюре посилав за учнем пiсля вечернi, якщо йому нiкуди не треба було йти. Вiн заводив хлопця до себе в кiмнату, обидва сiдали до столу. Навколо свiчки лiтала мошва й мiль; було жарко, хлопець починав клювати носом, а незабаром задавав хропака вже й добродушний учитель, роззявивши рота i згорнувши руки на животi. Часом священик, вертаючись iз требами вiд якогось хворого, ловив пустуна Шарля серед поля, вичитував йому добре i, щоб не втратити нагоди, загадував йому провiдмiняти яке-небудь латинське дiеслово тут же, пiд деревом у холодочку. Урок тривав недовго – або дощ пiде, або знайомий чоловiк нагодиться. Зрештою, наставник був завжди задоволений з свого учня i навiть говорив, що в цього юнака непогана пам’ять.

Такоi освiти було Шарлю замало. Мати поставила питання руба. Батько не заперечував – чи йому совiсно стало, чи просто набридло сперечатися. Вирiшили тiльки почекати ще рiк – нехай хлопець сходить до першого причастя.

Минув той рiк, минуло пiвроку, i Шарля таки вiддали до руанського колежу. Батько сам одвiз його до мiста наприкiнцi жовтня, на святого Ромена, коли там починався ярмарок.

Зараз нiхто з нас не мiг би пригадати чогось особливого про Шарля Боварi. Це був хлопець як хлопець, помiркованоi вдачi: на перервах вiн грався, в належний час робив уроки, на класних заняттях уважно слухав, у дортуарi добре спав, у iдальнi iв з апетитом. У вiльний час вiн ходив до купця-залiзняка на вулицi Гантерi. Той брав його з iнтернату раз на мiсяць, у недiлю, коли крамниця була вже зачинена, i посилав гуляти в порт, подивитися на кораблi, а рiвно о сьомiй годинi вечора приводив його назад до колежу якраз на вечерю. Щочетверга Шарль писав увечерi довгого листа додому, до матерi, писав червоним чорнилом i запечатував трьома облатками; потiм брався повторяти по конспекту iсторiю або читав обшарпаний том «Анахарсiса»[2 - …обшарпаний том «Анахарсiса»… – Маеться на увазi твiр французького письменника i археолога Жан-Жака Бартелемi (1716–1795) «Подорож молодого Анахарсiса до Грецii» (1788), який служив як шкiльний пiдручник з iсторii Стародавньоi Грецii.], що валявся в кiмнатi для занять. Пiд час прогулянок вiн розмовляв iз служником, що був, як i вiн, iз села.

Завдяки своiй старанностi вiн завжди був у числi середнiх учнiв, а одного разу навiть вийшов на перше мiсце з природознавства. Але в кiнцi третього року навчання батьки забрали його з колежу, щоб вiн студiював медицину; вони були певнi, що на бакалавра Шарль пiдготуеться самотужки.

Мати напитала йому квартиру – невеличку кiмнату на п’ятому поверсi – у знайомого фарбаря на вулицi О де Робек. Вона домовилась iз хазяiном про харчування, придбала синовi меблi – стiл i два стiльцi, привезла з села старе лiжко з вишневого дерева, купила чавунну грубку з запасом дров, щоб бiдна дитина не мерзла. І через тиждень поiхала додому, суворо наказавши синовi поводитися як слiд, шануватися, – адже вiн тепер порядкуватиме сам собою.

Познайомившись iз програмою занять, Шарль довго ходив, як очманiлий: курс анатомii, курс патологii, курс фiзiологii, курс фармацевтики, курс хiмii, i ботанiки, i клiнiки, i терапевтики, не кажучи вже про гiгiену, i енциклопедiю медичних наук. Всi цi незрозумiлi «логii» та «евтики» здавались йому нiби дверима до якогось храму, оповитого таемничим мороком.

Вiн не тямив нiчогiсiнько, хоч як уважно слухав викладачiв. А проте намагався працювати – позаводив загальнi зошити для всiх дисциплiн, вiдвiдував усi лекцii, не пропускав жодного клiнiчного заняття. Вiн виконував своi щоденнi завдання, як та коняка, що крутиться з зав’язаними очима на топчаку й сама не знае, що робить.

Щоб у сина не було зайвих витрат, мати передавала йому щотижня по шматку смаженоi телятини. Уранцi, повернувшися з лiкарнi, вiн снiдав м’ясцем, тупаючи ногами, щоб зiгрiтися. Потiм треба було бiгти на лекцii, в анатомiчний театр, у лiкарню i вертатись додому через усе мiсто. Увечерi, пообiдавши сяк-так у хазяiна, Шарль iшов до себе нагору i знову сiдав за науку бiля розжареноi грубки, – змокрiла одежа аж парувала на ньому.

В погоже, тепле лiтне надвечiр’я, коли вулицi порожнiють i служницi виходять за ворота пограти в м’яча, вiн розчиняв вiкно й спирався на лутку. Прямо пiд ним, граючи жовтими, фiалковими й синiми тонами, помiж мостами та решiтками набережноi протiкала рiчка, що робила з цiеi частини Руана якусь невдалу карикатуру на Венецiю. Де-не-де над водою сидiли навпочiпках робiтники, мили руки. На жердках, що стирчали з горищ, сушились мiтки бавовняноi пряжi. А перед ним, над дахами будинкiв, даленiло базхмарне небо i червоно сiдало сонце. Ех, яка краса тепер там, у селi! Яка приемна прохолода в буковому гаi! І Шарль широко роздував нiздрi, нiби вдихаючи далекi любi пахощi рiдних полiв.

Вiн аж змарнiв тут, витягнувся, обличчя його набрало сумовитого виразу i вiд того стало майже привабливим.

Через деякий час вiн поволi забув своi добрi намiри. Спочатку випадково, з неуважностi, пропустив демонстрацiю хворого, другого дня не пiшов на лекцiю, а там i зовсiм махнув рукою на заняття, добравши смаку в бездiллi.

Вiн унадився до шинку, став грати в домiно. Сидiти щовечора в неохайнiй харчевнi й стукати по мармуровому столику кiсточками з чорними вiчками здавалося йому якимсь дорогоцiнним актом незалежностi, що пiдносив його у власних очах. Це було для нього нiби вступом у свiт, першим зiткненням iз забороненими втiхами; входячи до шинку, вiн брався за клямку з майже почуттевою насолодою. Стримуванi доти нахили прорвалися на волю… Вiн виспiвував на товариських гулянках веселi куплети, захоплювався пiснями Беранже[3 - …пiснями Беранже. – Беранже П'ер-Жан (1780–1857) – видатний французький поет. Автор багатьох популярних пiсень.], навчився робити пунш i нарештi спiзнав таемницю кохання.

Не диво, що з такою пiдготовкою Шарль з трiском провалився пiд час випускних екзаменiв на звання санiтарного лiкаря. А дома ждали вже сина на вечiр, щоб вiдсвяткувати його успiх!

Вiн подався додому пiшки, спинився край села, викликав матiр i розповiв iй усе. Вона простила його, обвинувативши в невдачi несправедливих екзаменаторiв, пообiцяла влаштувати якось справу i трохи пiдбадьорила сина. Батько узнав правду лише на п’ятий рiк; вона вже втратила свою гостроту, i старий примирився з нею. До того ж вiн не мiг припустити думки, щоб його потомок та був тупий.

Отже, Шарль знову засiв за науку й добре пiдготувався з усiх предметiв, визубривши напам’ять усi питання, i склав iспити цiлком пристойно. То-то було радостi для матерi! Дома влаштували з цього приводу урочистий обiд.

Де ж йому тепер практикувати? У Тостi. Там був лише один лiкар, та й той старий. Панi Боварi давно вже чекала його смертi, i не встигли дiдуся спорядити в останню дорогу, як Шарль уже оселився навпроти як його наступник.

Але виховати сина, вивчити його на лiкаря i влаштувати в якомусь Тостi – це ще далеко не все: треба було оженити його. І мати знайшла собi невiстку – вдову судового пристава з Дьеппа, що мала сорок п’ять рокiв i тисячу двiстi лiврiв рiчного доходу.

Хоч панi Дюбюк була негарна, суха, як тараня, i прищувата, як ропуха, вiд сватачiв не було вiдбою. Щоб домогтися свого, панi Боварi мусила всiх iх вiдсторонити; особливо спритно обiйшла вона одного ковбасника, за якого тягнули руку церковники.

Шарль сподiвався, що одруження полiпшить його становище, гадав, що стане вiльнiшим, буде порядкувати сам собою i своiми грiшми. Але жiнка взяла його в шори; вiн мусив говорити на людях так, а не отак, постити по п’ятницях, одягатися, як велiла дружина, правити за ii наказом гонорар з пацiентiв. Вона розпечатувала його листи, стежила за кожним його кроком i пiдслухувала у ванькирчику, коли вiн приймав у кабiнетi пацiенток.

Щоранку iй притьмом бажалося шоколаду, щохвилини треба було з нею панькатися. Вiчно вона ахала та охала – як не нерви, то груди, то погане самопочуття. Та чого вiн рипаеться туди-сюди, та чого вiн десь ходить – iй самiй нудно, та чого вiн вернувся – не iнакше, як полюбуватися ii смертю. Увечерi, коли Шарль приходив додому, вона витягала з-пiд ковдри своi довгi та худющi руки, обiймала його за шию, садовила на лiжко й виливала йому своi гiркi жалi: вiн до неi байдужий, вiн кохае iншу! Недарма люди говорили, що вона буде за ним нещасна!.. І завжди кiнчала проханням – якихось солодких лiкiв i хоч трошечки бiльше ласки.




II


Однiеi ночi, годинi об одинадцятiй, вони прокинулись вiд кiнського тупотiння. Щось пiд’iхало конем до самого ганку. Служниця полiзла на горище, вiдчинила дахове вiконце i вступила в переговори з верхiвцем, що стояв унизу. Вiн приiхав по лiкаря, мае з собою листа. Настазi, кулячись вiд холоду, спустилася вниз по драбинi й повiдмикала замки та повiдсувала засуви. Чоловiк устав iз коня, пiшов слiдом за служницею i вдерся просто в спальню. Видобувши з-пiд вовняноi шапочки з сiрими китицями загорненого в ганчiрку листа, вiн шанобливо передав його Шарлю; той сперся лiктем на подушку i став читати. Настазi присвiчувала йому, стоячи в узголiв’i. Жiнка засоромилась i вiдвернулась до стiни.

У листi, припечатаному синьою сургучевою печаткою, лiкаря просили негайно приiхати на ферму Берто – вправити зламану ногу. Але ж вiд Тоста до Берто – через Лонгвiль i Сен-Вiктор – буде добрих шiсть лье, а нiч стояла темна, хоч в око стрель. Панi Боварi-молодша боялася, щоб iз чоловiком чогось не скоiлося. Стали на тому, що конюх, який привiз листа, поiде попереду, а Шарль вирушить за три години, коли зiйде мiсяць. Йому назустрiч буде вислано хлопця – показати дорогу до ферми та вiдчинити ворота.

О четвертiй годинi ранку, добре закутавшись у плащ, Шарль вирядився в дорогу. Ще не розбуркавшись вiд сну в теплiй постелi, вiн дрiмав, заколисуваний спокiйною риссю конячини. Коли вона раптом зупинялась на межiвниках перед виiмками, обсадженими глодом, Шарль зненацька прокидався, згадував про зламану ногу i перебирав у пам’ятi всi вiдомi йому види переломiв. Дощ перестав; благословлялося на свiт, i пташки, настовбурчившись пiр’ячком пiд холодним досвiтнiм вiтром, нерухомо сидiли на голому яблуневому гiллi. Попереду, скiльки оком сягнути, широко стелилися рiвнi поля; лиш де-не-де фермерськi садки мрiли темно-бузковими плямами на цiй безмежнiй сiрiй оболонi, що зливалася ген на обрii з похмурим небом. Вряди-годи Шарль розплющував очi, але втома брала свое – його знову хилило на сон, i вiн поринав у якусь пiвдрiмоту, що в нiй недавнi враження химерно переплiталися зi спогадами минулого: вiн вiдчував якусь роздвоенiсть, був воднораз студентом i жонатим; лежав у постелi, як допiру, i проходив по хiрургiчнiй палатi, як колись. Гарячий дух припарок мiшався у нього в головi зi свiжим запахом роси; йому вчувалось бряжчання металевих сiток на лiкарняних лiжках i сонне жiнчине дихання… Пiд’iхавши до Вассонвiля, вiн побачив хлопця, що сидiв на окопчику.

– Це ви будете лiкар? – спитав хлопець i, почувши вiдповiдь Шарля, взяв у руки своi дерев’янi черевики i побiг пiдтюпцем поперед нього.

По дорозi лiкар довiдався од малого провожатого, що добродiй Руо – дуже заможний хазяiн, ногу зламав собi минулого вечора, вертаючи од сусiда з хрещенського пирога. Оце вже два роки, як вiн удовiе. При ньому живе тiльки дочка-панночка, допомагае йому по господарству.

Колii на шляху стали глибшi; ще трохи – от вам i ферма Берто. Тут хлопчик шмигнув у якусь дiрку, побiг поза парканом i розчинив ворота. Кiнь сковзався по мокрiй травi, Шарль пригинався, щоб не зачепитись об нависле гiлля. Собаки аж захлиналися коло будки, рвучися на цепу. Коли Шарль в’iхав у двiр, кiнь злякався й шарпнувся вбiк.

Ферма була в гарному станi. Через вiдчиненi ворота в стайнях видно було добрi тягловi конi, що спокiйно жували сiно з нових ясел. Уздовж господарських будiвель парувала величезна купа гною, а в нiй греблися кури та iндики, ще й п’ятеро чи шестеро павичiв – гордiсть тутешнiх фермерiв. Кошара була довга, стодола висока, з чепурними гладенькими стiнами. Пiд повiткою стояли два чималi вози та четверо плугiв; тут же висiли батоги, хомути, черезсiдельники, наритники й синi повстянi пiтники, притрушенi дрiбною потертю, що сипалася з сiнника. Симетрично обсаджений деревами двiр похило пiдiймався вгору, коло копанки весело джеркотiли гуси.

Назустрiч пановi Боварi з дому вийшла молода жiнка в синiй мериносовiй сукнi з трьома оборками. На плитi в горщиках i казанах варилося снiдання для челядi. На коминку сушилася змокла одежа. Жаровня, щипцi для вугiлля й горло пiддувального мiха – усе це величезних розмiрiв – вилискували, мов полiрована сталь, а на миснику вишикувалася цiла батарея кухонного посуду, в якому мерехтливо вiдсвiчувало i яскраве полум’я вогнища, i першi сонячнi променi, що пробивалися крiзь шибки.

Шарль пiднявся на другий поверх до хворого. Той лежав пiд ковдрами, обливаючись потом, вiдкинувши далеко вбiк свiй нiчний ковпак. Це був опецькуватий чоловiчок рокiв пiд п’ятдесят, бiлолиций, голубоокий, лисуватий спереду, з сережками у вухах. В узголiв’i стояла на стiльцi чимала карафка горiлки, з якоi вiн час вiд часу наливав собi по чарочцi «для охоти». Але, побачивши лiкаря, бiдолаха нiби зiв’яв, покинув лаятися – а лаявся вiн уже дванадцять годин поспiль – i тiльки жалiбно постогнував.

Перелом був простiсiнький, без жодного ускладнення. Нiчого кращого Шарль не мiг би й бажати. І ось, пригадавши собi, як поводилися з пораненими його вчителi, вiн став розважати пацiента всякими жартами; цi хiрургiчнi пестощi подiбнi до олii, якою змащують ланцети. З возовнi принесли на лубки в’язку дранини. Шарль вибрав одну дранку, розколов ii на кiлька скiпок i вискоблив скляною скалкою; тим часом наймичка роздирала простирадло на бинти, а панна Емма шила подушечки. Вона довго не могла знайти свого несесера, i батько аж розсердився; не вiдповiдаючи нi слова на його докори, вона швидко шила, раз у раз колола собi пучки i тут же пiдносила руку до рота – виссати кров.

Шарля вразила бiлiсть ii нiгтiв. Вони були блискучi й звуженi на кiнчиках, вiдполiрованi краще вiд дьеппськоi слоновоi костi[4 - …краще вiд дьеппськоi слоновоi костi… – Дьепп, мiсто на пiвнiчному заходi Францii, славилося вишуканими виробами з слоновоi костi, дерева та рогу.] i пiдрiзанi у формi мигдалин. Проте руки в дiвчини були не дуже гарнi – не досить бiлi й трохи сухорлявi; та й взагалi вони були довгуватi i позбавленi м’якоi округлостi в контурах. А що вже очi, то вони справдi були прекраснi – карi, аж нiби чорнi, вони дивилися на вас з-пiд довгих вiй щиро, смiливо i довiрливо.

Пiсля перев’язки добродiй Руо запросив лiкаря попоiсти трохи на дорогу.

Шарль зiйшов у залу на нижньому поверсi. Там, на невеличкому столику коло великого лiжка пiд перкалевим балдахiном, на якому були намальованi турки, стояли два прибори i срiбнi келишки. З високоi дубовоi шафи, що стояла проти вiкна, пахло iрисом i свiжовибiленим полотном. Долi по кутках стояли лантухи збiжжя – лишок, що не влiз у сусiдню комору, куди вели три кам’янi приступки. На зелено пофарбованiй стiнi, що вже трохи полупилась вiд вогкостi, висiла на гвiздку едина оздоба кiмнати – голова Мiнерви, намальована вуглем i вправлена в позолочену рамку. Внизу готичними лiтерами було написано: «Дорогому татковi».

За столом говорили спочатку про хворого, потiм про погоду, про сильну холоднечу, про те, що ночами в полi бiгають вовки. Паннi Руо дуже невесело живеться на селi, особливо тепер, коли на ii руках усе хазяйство. У кiмнатi було холоднувато, i вона злегка тремтiла, вiд чого повненькi губи в неi розтулялися. У хвилини мовчання вона мала звичку iх прикушувати.

Бiлий виложистий комiрець низько вiдкривав ii шию. Їi чорняве волосся роздiлялося тонким, злегка вигнутим продiлом на два бандо, так гладенько зачесаних, що вони створювали враження суцiльноi маси; ледь закриваючи вуха, вони зливалися позаду в пишному шиньйонi i вiдтiняли скронi хвилястою лiнiею. Таку зачiску сiльський лiкар бачив уперше в життi. Щiчки в панночки були рожевi. Мiж двома гудзиками корсажа в неi був застромлений, як у мужчини, черепаховий лорнет.

Перед тим як iхати Шарль пiшов попрощатися з дядьком Руо, а потiм повернувся в залу, де Емма стояла край вiкна й виглядала в сад на поваленi вiтром тички для квасолi. Вона обернулась i спитала:

– Ви щось забули?

– Так, пробачте, десь тут мiй нагай, – вiдповiв Шарль i почав нишпорити на лiжку, за дверима, пiд стiльцями.

Нагай упав додолу в суточки мiж мiшками i стiною. Панна Емма помiтила його i нагнулась над мiшком. Шарль ввiчливо кинувся на допомогу, простягнув руку одночасно з нею i ненароком черкнувся грудьми об спину дiвчини, що нахилилася перед ним. Вона випросталась i, зашарiвшись, глянула на нього через плече, подаючи нагай.

Шарль обiцяв заглянути до хворого через три днi, натомiсть заявився вже другого дня, потiм навiдувався регулярно двiчi на тиждень, а то й частiше, нiби помилившись.

Тим часом усе йшло гаразд, нога заживала як слiд, i коли на сьомому тижнi дядько Руо спробував пройтися сам по своiй «хатинi», про пана Боварi пiшла слава, як про доброго лiкаря. Дядько Руо казав, що так, як вiн, не лiкують i найпершi доктори з Івето, ба i з самого Руана.

Шарль i не задумувався над тим, чого це йому так полюбилося iздити на ферму Берто. Якби вiн став дошукуватися причини, то, напевне, приписав би це вчащання серйозностi медичного випадку, а може, й надii на добрий заробiток. Але чи справдi через це його вiзити на ферму були якимось приемним винятком iз усiх його нудних, буденних занять? Виряджаючись у Берто, вiн уставав спозаранку, по дорозi пiдганяв коня, пускав його бiгом, не доiжджаючи до ферми, зiскакував додолу, витирав чоботи об траву i натягав чорнi рукавички. Вiн полюбив в’iжджати в широкий двiр, вiдхиляючи плечем ворота, полюбив горластого пiвня, що кукурiкав на огорожi, i хлопцiв-наймитiв, що вибiгали його зустрiчати. Полюбив стодолу i стайнi, полюбив дядька Руо, який розгонисто ляпав його по руцi, величаючи своiм рятiвником, полюбив цокiт маленьких дерев’яних черевичкiв панни Емми по чисто вимитiй кахлянiй пiдлозi на кухнi. Вiд високих пiдборiв дiвчина здавалася трохи вищою на зрiст, i коли вона йшла поперед Шарля, дерев’янi пiдошви швидко пiдскакували й сухо ляскали об шкiрянi ботики.

Вона щоразу проводила його до першоi сходинки рундука. Якщо коня ще не було, вони чекали його разом. Прощалися в домi i бiльше вже не розмовляли; свiжий вiтер, обвiваючи дiвчину, ворушив ii волоссячко на потилицi або грався зав’язками фартушка, що трiпотiли в неi на стегнах, як прапорцi. Одного разу була вiдлига; мокро вилискувала кора на деревах у садку, з покрiвель капало. Емма постояла на порозi, потiм сходила за парасолькою, вiдкрила ii. Пронизана сонцем сиза шовкова парасолька вiдкидала рухливi блiки на ii бiле личко. А вона усмiхалась лагiдному теплу i слухала, як падають краплi на напнутий муар.

Коли Шарль тiльки ще почав iздити на ферму Берто, панi Боварi-молодша завжди було розпитувала, як iдеться хворому, i навiть видiлила для добродiя Руо окрему сторiнку в своiй облiковiй книзi. Але прочувши, що в нього е дочка, вона кинулась розпитувати по людях i довiдалась, що панночка Руо виховувалася в монастирi урсулинок[5 - Урсулинки – члени черничого ордену святоi Урсули, заснованого в XVI ст.; в монастирських школах ордену виховувалися дiвчата переважно дворянського походження.], дiстала, як то кажуть, прекрасну освiту, отже, танцюе, малюе, вишивае, знае географiю i бринькае на фортепiано… Ну, це вже занадто!

«Так ось воно що! – думала жiнка, – Так ось чому вiн аж сяе увесь, коли виряджаеться до неi! Так ось чому вiн убираеться в новий жилет i навiть не боiться попасти в ньому пiд дощ… Ах вона ж змiюка! Змiюка!»

І лiкарша iнстинктивно зненавидiла дiвчину. Спершу вона закидала Шарлю на здогад, але вiн не розумiв; потiм робила йому загальнi зауваження, на якi вiн не вiдповiдав, боячися бурi; нарештi перейшла до лобових атак, i вiн розгубився. І чого б ото йому iздити в Берто? Адже добродiй Руо вже одужав, та ще й досi йому не заплатив. О, вона знае чого: там же е одна особа – i розмовниця, й рукодiльниця, i розумниця… Так ось чого йому заманулося – городянок!

– Де ж таки, – не вгавала вона, – чим не панночка ота дочка дядька Руо? Дiд у неi свинi пас, а материн двоюрiдний брат мало пiд суд не попав за бiйку! І вона ще приндиться, мов справдi щось путне, та до церкви у шовках ходить, нiби графиня яка. А бiдному батьковi, якби рiпа торiк не вродила, не було б чим недоiмки платити!

Шарлю обридло все це, i вiн перестав iздити на ферму. Пiсля нескiнченних слiз i поцiлункiв, у любовному надпоривi Елоiза змусила його заприсягтися на молитовнику, що вiн бiльше там не буватиме. Отже, вiн скорився; але смiливiсть бажання бунтувала в ньому проти такоi рабськоi поведiнки. Наiвно лицемiрячи сам iз собою, вiн вирiшив, що заборона бачитися з Еммою надае йому незаперечне право кохати ii. До того ж удова була сухорлява, зуби мала конячi, цiлий рiк куталась у маленьку чорну шаль, кiнчик якоi телiпався в неi мiж лопатками, ii кощавий стан обтягувався бахматими сукнями, що не доходили iй до кiсточок, так що завжди видно було сiрi панчохи, на яких перехрещувалися зав’язки незграбних черевикiв.

Часом до них приiздила Шарлева мати. Невiстка за кiлька день управила свiй розум свекрусi, i вони разом заходжувалися пиляти його у двi пилки, допiкаючи рiзними повчаннями та зауваженнями: i чого це вiн iсть, як не в себе, i чого ото частувати вином кого попало, i що за дурна впертiсть – не носити фланелевоi бiлизни!

Якось напровеснi iнгувiльський нотарiус, у якого вдова Дюбюк зберiгала своi капiтали, накивав п’ятами, прихопивши з собою всi грошi, що були у нього в конторi. Правда, в Елоiзи ще лишилося трохи майна – пай, укладений нею в корабель (за ii словами, шiсть тисяч франкiв), та будинок на вулицi Сен-Франсуа, – але, по сутi, вона з усiх своiх хвалених достаткiв принесла в дiм лише трохи меблiв та дещо з манаття. Згодом усю цю справу вивели на чисту воду. Виявилося, що будинок у Дьеппi заставлено й перезаставлено до цурочки; скiльки грошей зберiгалося в нотарiуса – бог його святий знав, з паю корабельного ледве на тисячу екю набралося. Словом, дамочка вмiла брехати хiба ж так! Пан Боварi-батько аж стiльця розхряпав об кам’яну пiдлогу, гримаючи на жiнку, що зав’язала свiт синовi з цiею проклятою шкапою, на якiй збруя i шкури не варта… Старi приiхали в Тост i зажадали пояснень. Вiдбулася бурхлива сцена. Заплакана Елоiза кинулась Шарлю на шию, благаючи захисту. Йому довелося заступитись. Батько й мати розсердились i поiхали.

Але удар був заподiяний. Через тиждень, коли Елоiза розвiшувала у дворi бiлизну, в неi пiшла горлом кров, а другого дня – Шарль саме одвернувся, щоб запнути вiкно фiранкою – вона сказала: «Ох боже мiй», – зiтхнула i зомлiла. Не зомлiла – вмерла. Так несподiвано!

Коли на кладовищi все скiнчилось, Шарль повернувся додому. Внизу нiкого не було; вiн пiшов у спальню й побачив жiнчину сукню, що висiла над лiжком. І тодi, спершись на письмовий стiл, вiн просидiв у журливiй задумi до пiзнього вечора. Вона ж його любила, як-не-як.




III


Одного ранку дядько Руо привiз Шарлю плату за вилiкувану ногу – сiмдесят п’ять франкiв монетами по сорок су та ще iндичку. Вiн чув про горе, що спiткало лiкаря, i намагався втiшити його.

– Знаю, знаю i я таке лихо, – казав вiн, плескаючи його по плечу, – бодай його нiкому не знати! І я, коли свою покiйницю поховав, то все було iду кудись у поле, щоб людей не бачити; упаду десь пiд деревом, та вже плачу-плачу, та все бога кличу, та все йому верзу – що, й сам не знаю… Побачу було крота на гiлляцi[6 - …крота на гiлляцi… – В Нормандii у мисливцiв був звичай вiшати вбитих кротiв на деревах.] – висить, а черва аж кишить йому в животi, – та й думаю: чому i я не здох? А як згадаю, що iншi в цей час до жiнок своiх туляться, то було аж по землi цiпком щосили б’ю. Просто як стерявся; i iсти не iв нiчого, повiрите, гидко було й подумати йти в харчевню, не то що… А тодi, дивись, потихеньку та помаленьку – минае зима, минае й весна, минае лiто, минае й осiнь – i все те пройшло, сплило крапля по краплi, розвiялось крихта по крихтi. Сплило, пройшло чи, може, сказати б, уляглося, бо отутечки насподi щось воно та е, наче як муляе коло серця… Та вже коли нам так на роду написано, то що ж дiяти, пощо убиватися? Мертвого не воскресити… Усе минеться, пане Боварi, киньте лихом об землю! Ось приiздiть лишень до нас, дочка моя частенько за вас згадуе, чого це, каже, вiн мене забувае. Незабаром весна – приiздiть, кроликiв трохи пострiляемо, i вам охотнiше буде.

Шарль послухався й поiхав у Берто. Усе там було по-старому, як i п’ять мiсяцiв тому, тiльки грушi стояли вже в цвiту та дядько Руо зовсiм оклигав, мотався туди-сюди по хазяйству, i на фермi нiби аж повеселiшало.

Вважаючи за свiй обов’язок оточити лiкаря всiлякою увагою – горе ж яке у чоловiка! – старий прохав його не ходити простоволосим, говорив до нього пошепки, як до хворого, i навiть удавав, що сердиться, коли гостевi не зготували на обiд чогось легенького – крему якогось чи грушевого узвару. Коли Руо став розповiдати анекдоти, Шарль упiймав себе на тому, що смiеться, але тут же враз згадав про жiнку й нахмурився. Подали каву, вiн перестав про неi думати.

Вiн згадував про неi все рiдше й рiдше, звикаючи жити одинцем, а приемне вiдчуття незалежностi допомагало йому забувати про самотнiсть. Тепер вiн мiг снiдати й обiдати, коли йому заманеться, мiг коли завгодно виходити з дому й повертатися, не даючи нiкому звiту, а коли дуже стомлювався, смiло розлягався на лiжку на всю широчiнь. І вiн вилежувався, нiжився, вислухував вiд знайомих слова спiвчуття. Крiм того, смерть жiнки чимало сприяла поширенню його практики. Цiлий мiсяць усi водно говорили: «Бiдний лiкар! Таке нещастя!» Ім’я його набуло популярностi, клiентура збiльшилася; до всього, вiн бував у Берто, скiльки хотiв. У ньому ворушилась якась невиразна надiя, якесь передчуття щастя. Коли вiн пригладжував перед дзеркалом бакенбарди, йому здавалося, що вiн нiби покращав на виду.

Одного дня вiн заiхав на ферму о третiй годинi; усi працювали на полi. Вiн зайшов на кухню, але спочатку не помiтив Емми: вiконницi були зачиненi. Сонячне промiння продиралось крiзь щiлини, бiгло тоненькими смужками по кахлянiй пiдлозi, заламувалось на рiжках меблiв i тремтiло зайчиками по стелi. По столу лазили мухи, заповзали в немитi склянки i дзижчали, тонучи на днi в недопитках сидру. Од свiтла, що проходило через комин, оксамитом вилискувала сажа на чавуннiй плитi i сизувато голубiв прочахлий попiл. Емма шила, сидячи мiж коминком i вiкном, – вона була без хустки, на голих плечах перлилися крапельки поту.

По сiльському звичаю, вона запропонувала Шарлю випити. Вiн одмовлявся, вона стала припрохувати i нарештi сказала, що сама з ним вип’е чарочку лiкеру. Дiставши з шафи пляшку кюрасо i двi чарки, вона налила в одну по самi вiнця, а в другу тiльки крапнула i, цокнувшись iз Шарлем, пiднесла свою чарку до уст. Чарка була майже порожня, Емма перехилилася назад, закинувши голову й витягнувши шию, випнула губи i смiялась, бо пити було нiчого: просунувши язичка мiж бiлими дрiбними зубками, вона злизувала лiкер iз самого денця.

Емма знову сiла до роботи – штопати бiлу бавовняну панчоху. Вона працювала, схиливши голову, й мовчала; Шарль i собi не говорив нi слова. Вiтерець, що пiддував пiд дверима, кружляв вихорцi пилу по кахлянiй пiдлозi; Шарль слiдкував за ними i чув тiльки, як стукотить у нього в скронях та десь далеко у дворi кудкудаче курка. Час вiд часу Емма прохолоджувала собi щоки, прикладаючи до них долонi, а потiм холодила руки об залiзну ручку великих кухонних щипцiв.

Вона поскаржилась, що в теплу погоду на неi часом нападають памороки, спитала, чи не помогли б вiд цього морськi купання; далi стала розповiдати про монастир, а Шарль iй про свiй колеж, i вони потроху розговорились. Потiм вони пiшли в Еммину кiмнату. Вона показала йому своi старi ноти, книжки, якими ii премiйовано за успiхи в навчаннi, вiнки з дубового листя, що валялись у шафi в нижнiй шухлядi. Потiм заговорила про свою матiр, про кладовище i навiть показала Шарлю грядку в квiтнику, що з неi вона першоi п’ятницi кожного мiсяця рвала квiтки на материну могилку. Але iхнiй садiвник не тямить своеi справи, та й взагалi прислуга в них нiкуди не годиться. Як би вона хотiла жити в мiстi – хоча б узимку! Правда, влiтку на селi, може, ще нуднiше: днi такi нескiнченно довгi… І, залежно вiд змiсту говореного, Еммин голос то бринiв дзвiнко й чисто, то нараз нiби поймався млосним серпанком i переходив у протяжнi модуляцii, завмираючи майже до шепотiння, наче вона розмовляла сама з собою; вона то весело дивилася широко розплющеними наiвними очима, то злегка мружилась, i в поглядi ii iмлилася нудьга, снувались невиразнi мрii.

Увечерi, повертаючись додому, Шарль пригадував одну за одною всi ii фрази, намагаючись якнайточнiше вiдтворити й доповнити iх змiст, щоб уявити собi, як вона жила до iхнього знайомства. Але йому нi разу не пощастило побачити ii в думках якоюсь iнакшою, не такою, якою вона явилась йому вперше або якою вiн ii щойно покинув. Потiм вiн став думати, що з нею буде, коли вона вийде замiж. І за кого? Гай-гай! Дядько Руо такий багатий, а вона… вона така вродлива! Та личко Емми знову й знову снувалось йому перед очима, i щось монотонне, як хурчання дзиги, одно туркотiло йому у вуха: «А що, якби женитися?» Уночi вiн не мiг заснути, у горлi мов що давило, його мучила спрага; вiн устав, напився води з глечика i розчинив вiкно. Нiч була зоряна, повiвав теплий вiтерець, десь далеко валували собаки. Шарль повернув голову в той бiк, де була ферма Берто.

«Ех, впiймав не впiймав, а погнатись можна!» – подумав Шарль i вирiшив при першiй же нагодi завести рiч про сватання, але щоразу, коли така нагода траплялась, у нього прилипав язик до гортанi – вiн не мiг знайти потрiбних слiв.

Дядько Руо був не вiд того, щоб випхати за когось доньку: яка з неi користь у господарствi? Вiн, щоправда, не сердився на неi – хiба з таким розумом та з хлiборобством возитися? Це ж проклята богом праця – де бачили, щоб хто з хлiборобiв вибився в мiльйонери? От хоч би й сам старий – не те що не багатiшав, а з року в рiк мав збитки. Якщо вiн добре збував своi продукти, кохаючись у хитрощах комерцii, то власне до господарювання, до порядкування фермою вiн мав абиякi здiбностi. Перериватись на роботi вiн не думав, зате не скупився робити видатки на власнi потреби, – любив добряга смачно попоiсти, жити в теплi i м’яко спати. Любив мiцний сидр, сочисту печеню та добру каву з ромом. Обiдав вiн на кухнi сам-один, примостившись край коминка за маленьким столиком, якого туди вносили вже накритим, як у театрi.

Отже, постерiгши, що в присутностi Емми в Шарля червонiють щоки, вiн уже здогадався, що дiло пахне сватанням, i заздалегiдь обмiркував, як йому повестись. Лiкар був, щоправда, в його очах молявкою – не такого б зятя бажалося мати старому, але, кажуть, вiн чоловiк порядний, ощадливий, освiчений, такий за посагом дуже тягтися не буде. А дядьковi Руо, як на те, довелось нещодавно продати двадцять два акри свого маетку, бо заборгував чимало грошей i муляревi, i лимаревi, та й винотоку треба полагодити. Тому вiн i порiшив: «Посватае – оддам».

Перед Михайловим днем Шарль приiхав у Берто на цiлих три днi. Останнiй день пройшов, як i два попереднi, – вiн усе вiдтягував розмову з хвилини на хвилину. Дядько Руо пiшов проводжати Шарля; вони йшли торованим шляхом i вже мали прощатися – треба було зважитись.

Шарль дав собi останню вiдстрочку до краю живоплоту i, нарештi, проминувши його, пробурмотiв:

– Добродiю Руо, я маю вам щось казати.

Обидва стали. Шарль мовчав.

– Кажiть – послухаю. А може, й не треба. Ви думаете, я не знаю? – засмiявся тихенько дядько Руо.

– Дядьку Руо… дядьку Руо… – мимрив Шарль.

– Та чого там, я до того торгу й пiшки, – вiв далi фермер. – І у дiвчинки, я гадаю, те саме на думцi, проте слiд усе-таки в неi поспитати. Ви собi йдiть помалу, а я вернуся додому. Тiльки ж глядiть, якщо вона скаже «так», ви не вертайтеся назад, знаете, щоб не було поговору, та i iй буде нiяково. А щоб вам тут не млiти душею, я розчиню вiконницю навстiж, до самоi стiни – ви побачите i через плiт.

І пiшов.

Шарль прив’язав коня до дерева, звернув на стежку й почав вичiкувати. Минуло пiвгодини, потiм вiн налiчив ще дев’ятнадцять хвилин по годиннику. Раптом щось стукнуло об стiну – вiконниця розчинилася, прогонич ще дрижав.

Другого ранку о дев’ятiй Шарль був уже на фермi. Коли вiн увiйшов, Емма зашарiлася, хоч для годиться намагалась усмiхатися. Дядько Руо обiйняв майбутнього зятя. Про грошовi справи розмови й не заводили – мали ще час, однаково не випадало вiнчатися, поки Шарль не вiдбуде жалоби, цебто до тiеi весни.

Зима пройшла в обопiльному чеканнi. Панна Руо клопоталася своiм посагом. Дещо замовили в Руанi, а сорочки й чепчики вона шила сама, зробивши викройки з модного журналу. Коли Шарль приiздив на ферму, говорили про готування до весiлля, обмiрковували, у якiй кiмнатi справляти обiд, прикидали, скiльки треба буде якоi страви i що подавати на закуску.

Емма хотiла була вiнчатися обов’язково опiвночi, з факелами, але дядько Руо не розумiв таких забаганок. Вiдгуляли добре весiлля: гостей було аж сорок три чоловiки, за столом сидiли шiстнадцять годин, наступного ранку все почалося спочатку; догулювали ще й кiлька днiв потому.




IV


Гостi стали з’iжджатися з раннього ранку – в каретах, таратайках, бiдарках, у старосвiтських базверхих кабрiолетах, у критих повозках iз шкiряними завiсами; молодь iз навколишнiх сiл приiхала на довгих возах, де хлопцi стояли в ряд по краях i, щоб не впасти, тримались за полудрабки: конi бiгли пiдтюпцем, i на вибоях добряче пiдкидало. Деякi приiхали за десять миль – iз Годервiля, Норманвiля i Канi. Були запрошенi всi родичi молодого й молодоi. Хазяi помирилися з приятелями, з якими були в сварцi, викликали листами i таких знайомих, яких вiддавна втратили з очей.

Час вiд часу з-за огорожi чулося ляскання батога; незабаром розчинялися ворота, до двору вкочувалась таратайка. Вона щодуху пiдлiтала до самого ганку, круто спинялась i швидко порожнiла. Люди вилазили з неi з обох бокiв, розтираючи собi колiна та потягаючись. Жiнки були в чепчиках, у сукнях мiського фасону, з золотими ланцюжками вiд годинникiв, у пелеринах, кiнцi яких схрещувалися на поясi, або запнутi в кольоровi хустки, що пришпилювалися на спинi, не закриваючи шиi. Хлопчики, одягненi однаково з батьками, почувались, очевидячки, дуже незручно в новеньких костюмах (декотрi з них уперше на вiку взулись у чобiтки), а поруч з ними, не пускаючи пари з уст, стояла в бiлому платтячку, пошитому до першого причастя i надточеному для такоi урочистоi оказii, якась дiвчина рокiв чотирнадцяти чи шiстнадцяти – рiдна або двоюрiдна сестра, – уся червона, знiяковiла, напомаджена трояндовою помадою, вона дуже боялася замазати своi бiлi рукавички. Конюхiв не вистачало, i чоловiки, закотивши рукава, самi заходжувалися розпрягати конi. Одягненi вони були по-рiзному, як до суспiльного становища – хто у фраку, хто в сюртуку, хто в пiджаку, а хто i в куртцi. Фраки були добротнi, дбайливо береженi й шанованi всiею родиною, видобуванi з шафи лише в найбiльшi свята; сюртуки з довгими полами, що маяли на вiтрi, з цилiндричними стоячими комiрами i широкими, з мiшок завбiльшки, кишенями; пiджаки грубого сукна, до яких носили звичайно кашкети з мiдною крайкою на козирку; куценькi куртки з парою тiсно – нiби очi – посаджених на спинi гудзикiв i з такими цупкими фалдами, наче iх витесано з одноi колоди. Деякi з запрошених (таким, само собою, випадало сидiти на нижньому кiнцi стола) були в святкових блузах – з викотистим аж до плечей комiром, з рясними складками на спинi, – низько пiдперезанi шитим паском.

А накрохмаленi сорочки випиналися на грудях панциром! Усi мужчини попiдстригалися напередоднi, вуха в них вiдстовбурчувались; усi були чисто виголенi; деякi голились удосвiта, потемну, i порiзалися попiд носом або поздирали шкiру на щоках; тi садна, завбiльшки з трифранковик, почервонiли, обвiтрились по дорозi, i бiлi гладкi обличчя здавались розписаними пiд рожевий мармур.

Вiд ферми до мерii було всього з пiвмилi, i туди рушили пiшки. Поверталися з вiнчання так само пiшки. Спочатку весiльний поiзд тягнувся суцiльною вервечкою – нiби рiзнобарвний шарф звивався по вузенькiй стежцi, що бiгла помiж зеленими вiвсами; але скоро вiн подовшав, розпавшись на меншi гуртки; люди балакали й не поспiшали. Попереду виступав музика зi скрипкою, перевитою атласними стрiчками; за ним iшли молодий з молодою, батьки, далi вперемiш родичi та знайомi. Малюки залишились десь позаду – обривали вiвсянi волотки, бавилися собi нишком. Плаття у Емми було довге й трохи волочилося по землi; часом вона зупинялась пiдiбрати його i за одним заходом обережно знiмала затягнутими в рукавички пальцями якусь зiлину чи реп’яшок, а Шарль стояв коло неi, опустивши руки. Дядько Руо, у новому цилiндрi й чорному фраку з рукавами аж до самих пучок, вiв пiд руку панi Боварi-матiр. А пан Боварi-батько, гордуючи в глибинi душi цiею компанiею, з’явився в простому однобортному сюртуку вiйськового крою i тепер правив корчемнi комплiменти якiйсь бiлявiй хуторяночцi. Та присiдала, червонiла, не знала, що вiдповiдати. Іншi весiльчани гомонiли про се, про те або викидали тихцем рiзнi коники, щоб потiм веселiше гулялося; настороживши вуха, можна було розчути в полi «тiлi-тiлi» – то скрипаль витинав десь попереду. Помiтивши, що весiлля вiдстало вiд нього, вiн спинявся трохи вiдсапнути, довго натирав смичка канiфоллю, щоб краще цигикав по струнах, а потiм знову рушав, водячи грифом зверху вниз i знизу вверх – це вiн вiдбивав сам собi такт. Вiд того грання ще здалеку сполохувалось дрiбне птаство.

Стiл накрили на дворi, пiд возовнею. На столi красувалися чотири фiле, шiсть курячих фрикасе, теляча тушанина, бараняча печеня, а на самiй серединi чудесне смажене поросятко, обкладене ковбасами з щавлевим гарнiром. По краях стояла горiлка в графинах. Солодкий сидр рясно шумував у пляшках, мало не випираючи затички, а всi склянки були вже вщерть поналиванi вином. Жовтавий крем у великих полумисках драглисто тремтiв вiд кожного поштовху стола, на його гладенькiй поверхнi були виведенi витворним вiзерунком iнiцiали молодих. Торти й пундики готував кондитер, виписаний спецiально з Івето. У цих краях вiн тiльки ще дебютував, тож не пошкодував працi i на десерт подав власноручно такого фiгурного пирога, що всi тiльки ахнули. За основу йому правив синiй квадратовий картон, на якому вивишався цiлий храм з портиками, колонадами та гiпсовими статуетками в нiшах, облiплених золотими лелiтками; на другому ярусi баштою здiймався сам савойський пирiг, оточений дрiбнiшими укрiпленнями з цукату, мигдалю, родзинок та апельсинових часточок; i, нарештi, на верхнiй площинцi – скелi з печива, озера з варення, човники з горiховоi шкаралупи i зелений луг, де маленький амур гойдався на шоколадних орелях, у яких стовпцi кiнчалися замiсть кульок живими трояндовими пуп’янками.

Бенкетували до самого вечора. Коли гостям надокучало сидiти, вони виходили погуляти у дворi або пограти в «корок» у стодолi, а потiм знову поверталися до столу. Дехто навiть заснув пiд кiнець обiду й захропiв. Але за кавою всi ожили; тут завели пiсень; чоловiки почали хизуватися силою, носили гирi, пробували пiдняти на плечi воза, пускали солонi жарти, цiлували чужих жiнок. Увечерi, коли треба було роз’iжджатися, обгодованi вiвсом конi ледве влазили мiж голоблi, брикалися, ставали дибки, рвали упряж, а хазяi лаялися й реготали. Цiлу нiч по всiх околишнiх дорогах навзаводи мчали в мiсячному свiтлi шаленистi повози, пiдскакуючи на риштаках, перестрибуючи через купи камiння, гальмуючи на узвозах; жiнки вихилялися з них i пiдхоплювали упущенi вiжки.

Тi, що залишилися в Берто, всю нiч просидiли в кухнi за вином. Дiти полягали спати пiд лавками.

Молода упросила батька, щоб iй дали спокiй iз заведеними весiльними жартами. Правда, один iз родичiв, що торгував морською рибою (вiн навiть привiз у дарунок пару камбал), спробував був бризкати водою в замкову щiлину, але дядько Руо нагодився вчасно i спинив його, заявивши, що такi непристойнi речi несумiснi з поважним суспiльним становищем його зятя. Але родича того не зразу вдалося переконати. В душi вiн вирiшив, що дядько Руо загордiв, i ображено вiдiйшов у куток, до чотирьох чи п’яти гостей, якi були незадоволенi частуванням (iм випадково попалися гiршi шматки) i все шушукалися про щось та бажали – хоч не прямо, то манiвцями – всякого лиха на хазяiнову голову.

Панi Боварi-мати за цiлий день не зронила нi слова. З нею не порадилися нi про туалет молодоi, нi про розпорядок бенкету; вона побула трохи на весiллi й поiхала. Чоловiк не поiхав з нею, вiн послав у Сен-Вiктор по сигари й курив до самого свiту, попиваючи грог iз кiршвасером – напiй, невiдомий доти в цих краях; це ще бiльше додало йому загальноi пошани.

Шарль зроду не був жартiвливим i за вечерею не дуже-то показав себе. На всi дотепи, каламбури, двозначнi натяки, якими його частовано, на всi квiтки, якi йому пришпилювано, вiн вiдповiдав досить банально.

Зате на ранок його мов пiдмiнили. Можна було подумати, що це вiн уперше спiзнав таемницю кохання; молода ж нiчим не виявляла своiх почуттiв, годi було про щось догадатись, дивлячись на неi. Навiть найлукавiшi гострослови не знали, що казати, i, коли вона проходила повз них, тiльки поглядали на неi, напружуючи якомога всю свою тямку. А Шарль не таiв нiчого. Вiн називав Емму своею жiночкою, казав на неi «ти», у всiх питав, чи вона iм до вподоби, бiгав за нею усюди i часто заводив ii в садок, i гостi бачили з-за дерев, як вiн на ходу обнiмае ii за талiю i, схилившись до неi, мне головою мереживну оторочку корсажа.

За два днi по весiллi молодi поiхали; Шарля чекали пацiенти, вiн не мiг довше баритися. Дядько Руо дав iм свою бричку й сам провiв iх до Вассонвiля. Там вiн востанне поцiлував доньку, злiз i повернув додому. Пройшовши яку сотню крокiв, вiн зупинився, подивився вслiд бричцi, що збивала колесами пилюку, i важко зiтхнув. Згадав старий свое весiлля, своi молодечi роки, першу вагiтнiсть своеi дружини. Гай-гай, i вiн був тодi раденький, в той день, коли вiз ii до себе з батькового дому, посадивши ii за сiдлом, i коник трюхикав по бiлому заснiженому полю (дiло було пiд Рiздво); вона однiею рукою держалася за нього, а в другiй тримала кошик; довге мереживо ii нормандського чепця маяло на вiтрi i часом затуляло рота, i, обертаючись, вiн щоразу бачив у себе на плечi, близько-близько, рожеве личко, що мовчки всмiхалося пiд золотою бляшкою чепця. Час вiд часу вона грiла руки в нього за пазухою. Давно те дiялось! Це б уже iхньому синовi тридцятий рiк пiшов!.. Вiн знову озирнувся, та не побачив на шляху нiчого. Старий засмутився, як та хата-пустка; в запамороченiй хмелем головi до любих спогадiв домiшувались похмурi думки, аж йому захотiлося зайти у церкву. Але, злякавшися, що це ще дужче завдасть йому жалю, вiн попрямував просто додому.

Молоде подружжя приiхало до Тоста близько шостоi години. Усi сусiди позбiгались до вiкон подивитись на нову лiкаршу.

Стара служниця вийшла назустрiч, поздоровила панiю, попрохала вибачити, що обiд ще не готовий, i запропонувала поки що оглянути господу.




V


Цегляний фасад тягнувся якраз уздовж вулицi чи, вiрнiше, дороги. За дверима висiли на гачках плащ з вузеньким комiром, вуздечка й чорний шкiряний кашкет, а в кутку валялись краги, заляпанi зашкарублою грязюкою. Праворуч була зала, тобто кiмната, де обiдали й сидiли вечорами. Жовтi канарковi шпалери з вицвiлим квiтковим бордюром угорi колихалися на слабо натягнутiй полотнянiй пiдкладцi; вiкна були завiшанi бiлими коленкоровими фiранками з червоною облямiвкою, а на вузькiй поличцi камiна, мiж двома свiчниками накладного срiбла пiд овальними абажурами, виблискував годинник з головою Гiппократа[7 - Гiппократ (460–377 до н. е.) – давньогрецький лiкар, один з основоположникiв науковоi медицини.]. Через коридор був Шарлiв кабiнет – кiмнатка шiсть крокiв завширшки, де стояли стiл, три стiльцi i робоче крiсло. На шести полицях ялиновоi шафи не вмiщалося майже нiчого, крiм «Словника медичних наук», нерозрiзанi томи якого добре пошарпались, без кiнця-краю перепродуючись iз рук в руки. Кухоннi запахи просотувалися крiзь перебiрку в кабiнет, так само i в кухнi чути було, як хворi на прийомi кашляють i оповiдають про своi недуги. Далi йшла велика, вiддавна занехаяна кiмната з грубкою, – вiкнами у двiр, на стайню. Вона правила тепер за льох, комору, дровiтню i була захаращена iржавим залiзяччям та всяким iншим мотлохом непевного призначення.

Садок тягнувся помiж двома глинобитними стiнами, що ховались за абрикосовими шпалерами, аж до живоплоту з колючого глоду, а далi починалося чисте поле. Посеред садка на кам’яному пiдмурку виднiвся шиферний циферблат сонячного годинника; чотири клумби миршавоi шипшини симетрично оточували грядки з бiльш корисними насадженнями. У глибинi, пiд ялинками, уткнувся носом у молитовник гiпсовий кюре.

Емма пiднялась нагору. В першiй кiмнатi не було нiяких меблiв, але в другiй – у спочивальнi – стояло в альковi лiжко червоного дерева з пурпуровою заслоною. На комодi красувалася оздоблена мушлями шкатулка, бiля вiкна на тумбочцi стояв у графинi букет флердоранжу, перев’язаний бiлими атласними стьожками. То був вiнчальний букет, букет тiеi! Емма глянула на нього. Шарль помiтив це i винiс квiти на горище. А в цей час молода, сидячи в крiслi (у кiмнатi саме розкладали ii речi), думала про свiй вiнчальний букет, запакований у картонку, i мiркувала, куди його дiнуть, як вона часом помре.

З перших же днiв вона заходилася переробляти в домi все по-своему. Зняла з свiчникiв абажури, наново перелiпила шпалери, перефарбувала сходи, поставила лави в садку навколо сонячного годинника i навiть мiркувала, як би влаштувати басейн iз водограем i рибками. Нарештi чоловiк, знаючи, що вона любить кататися, придбав по оказii шарабанчика; коли до нього приладнали новi лiхтарi та крила iз строченоi шкiри, вiн скидався на справжне тильбюрi.

Шарль був щасливий i нi про що гадки не мав. Обiд удвох, вечiрня прогулянка по шляху, порух руки, яким Емма поправляла волосся, ii солом’яний брилик, що висiв на вiконному шпiнгалетi, тисяча iнших дрiбниць, в яких вiн не вбачав колись нiчого принадного, – все це тепер стало для нього джерелом безнастанного блаженства. Вранцi, лежачи поруч з нею на постелi, вiн дивився, як сонячне промiння золотить пушок на ii бiло-рожевих щiчках, напiвприкритих гофрованими фестонами чепчика. На такiй близькiй вiдстанi Емминi очi здавались йому ще бiльшими, особливо коли вона, прокидаючись, кiлька разiв розплющувала й знову заплющувала iх; чорнi в тiнi й темно-карi при свiтлi, очi ii нiби складалися з багатьох кольорових шарiв, темнiших у глибинi i чимдалi яснiших на поверхнi райдужноi оболонки. Його зiр топився у цiй глибинi, вiн бачив там самого себе в мiнiатюрi, – бачив до самих плечей, з фуляровою хусткою на головi й розхристаною сорочкою. Вiн уставав. Емма пiдходила до вiкна – побачити, як вiн вiд’iжджае; вона довго стояла, спершись на пiдвiконня мiж двома вазонами геранi, i пеньюар вiльно облягав ii стан. Вийшовши на вулицю, Шарль пристiбав собi остроги, поставивши ногу на тумбу, а вона говорила до нього зверху, гризучи якусь пелюсточку або билинку, а потiм здмухувала вiдiрванi клаптики вниз до нього, i вони поволi спускалися на вулицю, по-пташиному кружляючи в повiтрi, чiпляючись за кудлату гриву староi бiлоi кобили, що сумирно стояла бiля порога, i тiльки тодi падали додолу. Шарль скакав у сiдло, посилав Еммi поцiлунок, вона махала йому рукою й зачиняла вiкно; вiн рушав. iхав собi шляхом, що нескiнченно курився в далечiнь, второваними путiвцями, над якими дерева сплiталися верховiттям, польовими межами, де жита йому сягали по колiна, – i сонце пригрiвало в спину, вранiшне повiтря приемно лоскотало нiздрi, а серце було налите вщерть радощами перебулоi ночi. Спокiйний духом, вдоволений тiлом, вiн розкошував у душi своiм щастям, як часом пiсля обiду чоловiк iще втiшаеться смаком з’iдених трюфелiв.

Що хорошого зазнав вiн досi у життi? Може, тi шкiльнi роки, коли вiн сидiв узапертi в високих стiнах колежу, почуваючи себе самотнiм серед багатших або сильнiших товаришiв, що смiялися з його вимови, глузували з його одежi, серед учнiв, до яких приходили на побачення матерi й нишком приносили в муфтах ласощi. Може, пiзнiше, коли був студентом i, не маючи зайвого шеляга, не мiг нiколи замовити музикам контрданса для якоiсь дiвчини-робiтницi, що пiшла б до нього за коханку? А потiм вiн рiк i два мiсяцi прожив з удовою, що в неi ноги в постелi були холоднi, як у жаби. Тепер вiн навiки оволодiв чарiвною iстотою, яку палко кохав. Увесь свiт обмежувався для нього тепер шовковистим кругом ii спiдниць, вiн картав себе, що не досить любить ii, завжди скучав за нею, поспiшав вернутись додому, i серце його калатало, коли вiн збiгав нагору по сходах. Емма сидiла у себе в кiмнатi за туалетом; вiн увiходив навшпиньках, цiлував ii в спину, вона скрикувала.

Вiн не мiг стриматись, щоб не торкати щомитi ii гребiнцi, перснi, хустки; вiн то мiцно й дзвiнко цiлував ii в щоки, то дрiбно обцiловував iй голi руки вiд пальцiв до плеча; а вона, усмiхнена i нiби роздосадувана, вiдштовхувала його, як вiдганяють надокучливу дитину.

До шлюбу iй здавалося, що вона кохае; але кохання повинно приносити щастя, а щастя не було: виходить, вона помилилась. І Емма силкувалась зрозумiти, що, власне, означають у життi отi слова про блаженство, жагу, сп’янiння, якi здавалися iй такими прекрасними в книжках.




VI


Вона читала в дитинствi «Поля i Вiргiнiю»[8 - «Поль i Вiргiнiя» – роман французького письменника Жака-Анрi Бернардена де Сен-П'ера (1737–1814) про iдилiчне кохання на лонi екзотичноi природи.] i марила про бамбукову хатку, про негра Домiнго, про собаку Фiделя, але найбiльше про нiжну дружбу якогось доброго братика, що рвав би для неi червонобокi плоди з величезних, вищих за дзвiницю, дерев чи бiг до неi босонiж по пiсочку, несучи в руках пташине кубельце.

Коли iй минуло тринадцять, батько одвiз ii до мiста – вiддати в монастир. Вони спинилися в кварталi Сен-Жерве, в заiздi; вечерю iм подали в тарiлках, розмальованих сценами з життя мадемуазель де Лавальер[9 - Лавальер Франсуаза-Луiза (1644–1710) – герцогиня, фаворитка французького короля Людовiка XIV (1638–1715). Коли король збайдужiв до неi, вступила в монастир, де й померла.]. Подряпанi ножами й виделками написи прославляли благодать вiри, чутливiсть серця i розкошi двору.

Вона не нудьгувала в монастирi навiть у першi днi – iй гарно було з сестрами-черницями. Щоб розважити дiвчинку, вони водили ii до каплицi, куди проходили з трапезноi довгим коридором. На перервах Емма майже не гралась, добре розумiла катехiзис: коли отець вiкарiй задавав труднi питання, вiдповiдала завжди вона. Живучи безвихiдно в оранжерейнiй атмосферi класiв, серед цих блiдолицих жiнок, що перебирали чотки з мiдними хрестиками, вона поволi поринала в млосну мiстичну дрiмоту, навiювану кадильними пахощами, прохолодою свяченоi води та палахкотiнням свiчок. Пiд час обiднi вона не дослухалася до вiдправи, а розглядала в своему молитовнику побожнi малюнки, облямованi блакитними вiньетками, iй полюбились i хвора овечка, i серце Христове, простромлене гострими стрiлами, i стражденний спаситель, що знемагае пiд тягарем хреста. Щоб умертвити плоть, вона одного разу спробувала не iсти цiлий день. Вона придумувала, який би собi дати зарiк.

Коли треба було йти на сповiдь, дiвчинка навмисне вигадувала на себе рiзнi дрiбнi грiшки, аби довше постояти навколiшках, згорнувши руки, припавши лицем до решiтки, й слухати в сутiнках голос священика. Так часто повторюванi в проповiдях образи: наречена, жених, небесний обранець, вiчний шлюб – будили в неi в глибинi душi якусь недовiдому нiжнiсть.

Вечорами, перед молитвою, в кiмнатi для занять читалися вголос душеспасеннi книги: у буднi – уривки з священноi iсторii або з «Казань» абата Фрейсiну[10 - «Казання» абата Фрейсiну – опублiкованi 1825 р. в п'яти томах проповiдi французького церковного проповiдника Денi Фрейсiну (1765–1841).], а в недiлю, для перемiни, – з «Духу християнства»[11 - «Дух християнства» – твiр французького письменника-романтика Франсуа-Рене де Шатобрiана (1768–1848), в якому автор прославляе католицизм.]. З яким захопленням слухала вона спершу цi гармонiйнi жалi романтичноi меланхолii, в яких лунали всi вiдгомони земного й небесного свiту! Коли б ii дитинство минало десь у торговельному кварталi, в кiмнатi за крамницею, ii душа, можливо, розкрилася б лiричним захватам перед красою природи, що пiзнаеться нами звичайно через одкровення поета. Але вона жила на селi, змалку була знайома з меканням отар, з молочним господарством, iз плугами… Звикши до мирних картин, вона тепер за контрастом горнулася душею до бурхливих явищ. Море вона любила тiльки в бурю, а зелень лише серед руiн. З усього iй треба було вигадати нiби якусь особисту користь, i вона вiдкидала геть як непотрiб усе, що не давало безпосередньо поживи ii серцю: натура в неi була бiльш емоцiйна, нiж артистична, вона прагнула хвилюючого, а не мальовничого.

Щомiсяця в монастир приходила на тиждень – пiдшивати бiлизну – одна стара панна. Нею опiкувався сам архiепископ, бо вона походила iз старовинного дворянського роду, зруйнованого пiд час революцii; тому вона трапезувала з черницями, а пiсля обiду, перед тим як братися за роботу, залишалась погомонiти з ними. Часто пансiонерки бiгали до неi з занять. Вона знала напам'ять силу любовних пiсень минулого вiку i, шиючи, виспiвувала iх пiвголосом. Вона розповiдала всякi iсторii, переказувала рiзнi новини, виконувала в мiстi дрiбнi доручення, а старшим давала нишком читати романи, що iх завжди носила в кишенi свого фартуха. Сама стара панна упивалася ними в перервах мiж шиттям, поглинаючи роздiл за роздiлом. У романах тiльки й мови було, що кохання, коханцi, коханки, переслiдуванi дами, що млiють у вiдлюдних альтанах, поштарi, яких замордовують на всiх станцiях, конi, що гинуть у перегонах на кожнiй сторiнцi, дрiмучi лiси, сердечнi жалi, клятви, ридання, сльози й цiлунки, човни при мiсячному свiтлi, соловейки в гаях, кавалери, хоробрi, як леви, сумирнi, як ягнята, доброчеснi, як нiхто, завжди гарно вбранi i сльозоточивi, як урни. П'ятнадцятилiтня Емма цiлих пiвроку обтирала цю пилюку старих бiблiотек. Пiзнiше вона захопилась iсторичним побутописанням Вальтера Скотта, марила парапетами, вежами, менестрелями, iй хотiлось жити в якомусь вiкодавньому замку, як тi вельможнi дами в довгих корсажах, що цiлими днями сидiли край вiкна пiд стрiлчастим склепiнням, спершись лiктем на кам'яне пiдвiконня, а щокою на руку, i виглядали якогось рицаря з бiлим султаном, що грае на вороному конi, вертаючи з далекого краю. В цей час вона обожнювала Марiю Стюарт[12 - Марiя Стюарт (1542– 1587) – королева Шотландii; за участь у змовi проти англiйськоi королеви Єлизавети І була засуджена на смерть i страчена.] i оточувала ревним пiететом усiх жiнок, що прославились у вiках своiми чеснотами чи стражданнями. Жанна д'Арк[13 - Жанна д'Арк (1412–1431) – нацiональна героiня Францii, яка пiд час Столiтньоi вiйни очолила визвольну боротьбу проти панування англiйцiв; потрапила в полон i була спалена як чаклунка.], Елоiза[14 - Елоiза – кохана французького фiлософа, теолога i поета П'ера Абеляра (1079–1142). Про iхне трагiчне кохання Абеляр розповiв у автобiографiчному творi «Історiя моiх знегод» (1136). Пiсля розправи, вчиненоi над Абеляром ii рiднею, вступила в монастир.], Агнеса Сорель[15 - Агнеса Сорель (бл. 1422–1450) – фаворитка французького короля Карла VII.], прекрасна Ферроньера[16 - Прекрасна Ферроньера (пом. 1540) – фаворитка французького короля Францiска І; героiня популярного в серединi XIX ст. однойменного роману французького письменника Теодора-Ксав'е-Альбера Бланке (1826–1875).] i Клеманс Ізор[17 - Клеманс Ізор (бл. 1450 – початок 1500-х pp.) – знатна дама, що вiдродила в Тулузi популярнi в XII–XIII ст. лiтературнi змагання поетiв-рицарiв, якi оспiвували своiх коханих.] сяяли перед ii очима, немов комети у темрявому безмежжi iсторii, де, крiм них, мiсцями виринали не такi яскравi i зовсiм не зв'язанi мiж собою образи: Людовiк Святий пiд дубом[18 - …Людовiк Святий пiд дубом… – Французький король Людовiк IX (1214–1270), за середньовiчним звичаем, творив суд пiд дубом у Венсенi пiд Парижем – тодiшнiй резиденцii французьких королiв. Святим прозваний за участь у хрестових походах.], умираючий Баярд[19 - Баярд П'ер дю Террайль (1473–1524) – французький полководець, прозваний за вiдвагу i шляхетнiсть «рицарем без страху i докору»; помер вiд рани на полi бою.], якiсь жорстокостi Людовiка XI[20 - Людовiк XI (1423–1483) – французький король з 1440 p.; вiв жорстоку боротьбу проти феодалiв за централiзацiю королiвськоi влади.], клаптики Варфоломiiвськоi ночi[21 - Варфоломiiвська нiч. – В нiч на 24 серпня 1572 p., напередоднi дня святого Варфоломiя, католики вчинили в Парижi звiрячу розправу над протестантами (гугенотами).], плюмаж Беарнця[22 - …плюмаж Беарнця… – Беарнець – прiзвисько французького короля Генрiха IV (1553 – 1610), який був родом з пiвденно-захiдноi провiнцii Беарну, поблизу Пiренеiв.] i незабутнi спогади про мальованi тарiлки, що вихваляли Людовiка XIV.

На уроках музики вона спiвала романси – все про ангелят з золотими крильцями, про мадонн, про лагуни та гондольерiв, – безневиннi композицii, в яких крiзь банальнiсть стилю i недосконалiсть мелодii прохоплювались чарiвливi видiння почуттевоi дiйсностi. Часом Емминi подруги приносили в монастир iлюстрованi альбоми, що iм даровано пiд Новий рiк. З ними треба було критися, це була цiла морока; читали iх лише в дортуарi. Обережно торкаючись гарних атласних палiтурок, Емма прикипала завороженими очима до iмен незнайомих авторiв, що пiдписувались пiд вiршами, – то були найчастiше графи чи вiконти.

Вона тремтiла, розглядаючи гравюри, аж шовковистий цигарковий папiр пiдiймався пiвдугою вiд ii вiддиху, а потiм знову тихенько прилягав до сторiнки. Там, за балюстрадами балконiв, юнаки в коротких плащах пригортали до грудей дiвчат у бiлих сукнях, з карнавками на поясi; там були анонiмнi портрети англiйських ледi, бiлявих, кучерявих, – великими ясними очима дивились вони на вас iз-пiд круглих солом’яних бриликiв. Деякi, розкинувшись у колясках, катались по парку; кiньми правили двое маленьких грумiв у бiлих рейтузах, а попереду вистрибом бiг хорт. Іншi лежали замрiянi на канапi з розпечатаною цидулкою в руцi i споглядали мiсяць крiзь прочинене вiкно, притiнене чорною завiсою. Наiвнi юнки, ронячи сльози, цiлувалися з горлицями крiзь грати готичних клiток або, всмiхаючись i схиливши голову набiк, обривали пелюстки стокротки гострими кiнчиками пальцiв, загнутими, як середньовiчнi пантофлi. І ви теж були там, султани з довжелезними цибухами, ви розкошували в альтанах, в обiймах баядерок, i ви, гяури, i ви, турецькi ятагани та грецькi фески, i надто ви, блiдi краевиди казкових краiн, де часто в однiй рамцi уживаються пальми й сосни, праворуч тигр, лiворуч лев, на обрii татарськi мiнарети, а на першому планi римськi руiни i тут же поруч верблюди на спочинку, i все це облямоване незайманим, а проте нiби чисто виметеним лiсом; широкий прямовисний сонячний промiнь трiпоче у водi, сталево-сiре лоно якоi протинаеться подекуди бiлими крилами лебедiв.

І лампа, що висiла у Емми в головах, освiтлювала з-пiд абажура цi картини з усього свiту, що проходили одна за одною перед очима дiвчини в тишi дортуару, пiд далекий стукiт спiзнiлого фiакра, що торохтiв десь по бульвару.

Коли в Емми померла мати, вона в першi днi дуже плакала. Вона замовила жалiбний медальйон для волосся небiжчицi i написала до батька листа, сповненого смутних мiркувань про життя. В тому листi вона просила, щоб ii поховали в однiй могилi з матiр’ю. Старий подумав, що вона хвора, й приiхав до неi. Емма в душi була задоволена, що зразу пiднеслась до того вишуканого iдеалу безрадiсного iснування, який назавжди лишаеться недосяжним для пересiчних сердець. Вона з головою поринула в ламартiнiвськi химери[23 - …поринула в ламартiнiвськi химери… – Маються на увазi меланхолiйнi вiршi французького поета-романтика Альфонса де Ламартiна (1790–1869).], стала вчувати звуки арф над озерними плесами, передсмертне ячання лебедiв, безшелесне падiння листя, дихання непорочних дiв, що злинають у небеса, i голос передвiчного над долами. Згодом iй надокучило це все, але вона не хотiла в тому признатись i журилась далi, за звичкою, потiм iз самолюбства, аж поки несподiвано не вiдчула себе умиротвореною; смутку в неi в серцi лишилося не бiльше, як зморщок на чолi.

Добрi черницi, якi вже пророчили iй релiгiйне покликання, помiтили з великим дивуванням, мадемуазель Руо нiби вислизае з-пiд iхньоi опiки. І справдi, вони так ущедряли ii службами божими, вiдреченнями, молитвами та напученнями, такого наговорили iй про шанування святих i мученикiв i надавали iй стiльки благочестивих порад щодо пiдкорення плотi й рятунку душi, що вона врештi вчинила, як коняка, котру тягнуть вперед за вуздечку: вона осадила на мiсцi, i вудила вискочили з рота. Всупереч по-зверхнiй екзальтованостi, вона була проста в душi, любила церкву за квiти, музику – за слова романсiв, лiтературу – за жагуче хвилювання, i всiм еством своiм бунтувала проти таiнства вiри, повставала проти дисциплiни, що була органiчно неприйнятна для неi. Коли батько забрав ii з пансiону, за нею не жалкували. Настоятелька навiть вважала, що останнiм часом вона не виказувала належноi пошани до громади.

Повернувшись додому, Емма першi днi з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло iй, i вона почала скучати за монастирем. Коли Шарль уперше приiхав у Берто, вона вважала себе вкрай розчарованою iстотою, нездатною навчитись чогось нового чи зазнати якихось почуттiв.

Але досить було неспокою, спричиненого змiною стану, чи, може, бентежностi, викликаноi присутнiстю молодого мужчини, щоб вона повiрила, нiби до неi зiйшла, нарештi, та чудесна пристрасть, яка досi ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяевi поетичних небес; i тепер вона нiяк не могла уявити собi, що тихе життя, яке вона тепер вела, це й було ii вимрiяне блаженство.




VII


Інодi iй спадало на думку, що це все-таки найкращий час ii життя, – те, що зветься медовий мiсяць. Але щоб зазнати вiд нього повноi втiхи, треба було, мабуть, поiхати в тi екзотичнi краi з гучними назвами, де повесiльнi днi минають у розкiшних лiнощах! Їхати ступою по крутих шляхах у поштовiй каретi з блакитними шовковими шторами, слухати пiсню кучера, що вiдлунюеться в горах, перегукуючись iз бубонцями кiз та приглушеним рокотом водоспаду. Перед заходом сонця вдихати на березi затоки духмянi цитриновi пахощi, а ввечерi сидiти на терасi вiлли вдвох, сплiвшись руками, дивитись на зорi й мрiяти про майбутне… Еммi здавалось, нiби в деяких кутках землi щастя вроджуеться само собою, подiбно до того, як деякi рослини вимагають певного грунту й не приймаються нi в якому iншому мiсцi. Ах, чому вона не може спертись на поручнi балкона швейцарського шале або заховати свою нудьгу в шотландському котеджi, живучи там iз чоловiком, i щоб на ньому був чорний оксамитовий фрак з довгими полами, м’якi хутрянi боти, гостроверхий капелюх i мереживнi манжети!

Може, iй хотiлось розповiсти комусь про всi своi химери. Але як висловити цi невловно бентежнi пориви, мiнливi, мов хмари, летючi, мов вихор? Вона не могла знайти нi слiв, нi нагоди, нi вiдваги.

І все ж таки, якби Шарль захотiв, якби вiн здогадався, якби його погляд хоч один раз пiдхопив ii думку, – iй здавалось, що серце ii прорвалося б раптовою щедрiстю, як падають iз дерева достиглi плоди, коли його труснути рукою. Але що тiснiше сплiталося iх iнтимне життя, то глибше ставало внутрiшне вiдчуження Емми.

Розмови Шарля були пласкi, як вуличнi тротуари, загальники проходили в них одноманiтною плетеницею в своему буденному вбраннi, не викликаючи нi хвилювання, нi смiху, нi задуми. Вiн сам признавався, що, живучи в Руанi, нi разу не поцiкавився сходити в театр подивитись паризьких акторiв. Вiн не вмiв нi плавати, нi фехтувати, нi стрiляти з пiстолета, i, коли Емма якось натрапила в романi на якийсь незнайомий термiн верховоi iзди, вiн не змiг пояснити його значення.

А хiба ж мужчина не повинен знати всього, вiдзначатися у всiх сферах людськоi дiяльностi, втаемничувати жiнку у всi пориви пристрастi, у всi тонкощi й секрети життя? А от вiн нiчого не вчив ii, нiчого не знав, нiчого не бажав. Вiн гадав, що Емма щаслива! І ii дратували його благодушний спокiй, його вайлувата безтурботнiсть i навiть щастя, що вона дарувала йому.

Інодi вона малювала; для Шарля було великою втiхою стояти бiля неi й дивитись, як вона схиляеться над папером i, мружачись, розглядае свою роботу або лiпить пучками галочки з хлiба. Що ж до гри на фортепiано, то чим швидше бiгали ii пальцi, тим бiльше захоплювався Шарль. Емма с апломбом вистукувала по клавiшах, пробiгала не вiдриваючись усю клавiатуру зверху донизу. Старий iнструмент iз деренчливими струнами вигримував на все село, коли вiкно було розчинене, i часто писар судового пристава, проходячи по дорозi без шапки, у виступцях, з якимсь папером у руках, зупинявся послухати.

Крiм того, Емма розумiлася на господарюваннi. Пацiентам вона надсилала рахунки за вiзити в формi доладно написаних листiв, що не мали нiчого спiльного з канцелярщиною. У недiльнi днi, коли на обiд приходив якийсь сусiда, вона завжди прихитрялась почастувати його виборною стравою; ренклоди вона майстерно вкладала пiрамiдками на виноградному листi, варення в неi подавалось на тарiлочках; вона навiть мала намiр придбати спецiальний посуд для полоскання рота перед десертом. Вiд усього цього авторитет Боварi чимдалi зростав.

Кiнець кiнцем Шарль i сам став поважати себе за те, що мае таку жiнку. Вiн iз гордiстю показував вiдвiдувачам ii роботи – два ескiзи олiвцем, якi вiн оправив у широкi рамки й повiсив у залi на довгих зелених шнурках. Розходячись з обiднi, люди бачили його на порозi дому в гарних вишиваних пантофлях.

З роботи повертався вiн пiзно – о десятiй, а то й о дванадцятiй ночi. Вiн просив чогось поiсти, i Емма сама подавала йому, бо служниця вже спала. Вiн скидав сюртук, щоб почувати себе вiльнiше за вечерею. Перебере всiх людей, яких зустрiчав за день, усi села, в яких побував, усi рецепти, якi прописав, i, задоволений iз самого себе, доiсть рештки печенi, погризе шматочок сиру, схрумае яблуко, доп’е графинчик вина, а потiм пiде в спальню, ляже горiлиць i захропе.

Вiн давно вже звик спати в нiчному ковпаку. Фулярова хустка зсовувалась у нього з голови, i на ранок розкуйовджене волосся лiзло йому в вiчi, все в пуху – наволочка часто розв’язувалась вночi. Вiн завжди носив високi чоботи з грубими косими брижами на пiдйомi i з зовсiм прямими, наче натягнутими на дерев’яний копил, передками й халявами. На селi i в таких добре, казав вiн.

Мати схвалювала таку ощаднiсть; вона приiздила до сина, як i ранiше, коли чоловiк здiймав дома велику бучу. Проте панi Боварi-мати якось вiдразу не злюбила невiстки. У неi, мовляв, надто великопанськi замашки: дрова, цукор i свiчки тануть, як у багатому домi, а вугiлля спалюеться за раз стiльки, що стало б на десять обiдiв! Свекруха розкладала бiлизну в шафi й навчала невiстку, як наглядати за рiзником, коли той приносить м’ясо. Емма покiрно вислухувала тi напучення, панi Боварi на них не скупилась. Увесь день тiльки й чути було, що «доню» та «мамо». Обидвi говорили, пiдiбравши губи, вимовляли пестливi слова, а голос аж тремтiв од притамованоi лютi.

Коли жила панi Дюбюк, мати почувала себе першою в синовому серцi. Тепер любов Шарля до Емми здавалась iй зрадою, грабунком, i вона дивилась на його щастя з нiмою журбою, як збанкрутiлий багач заглядае з вулицi у вiкна свого колишнього дому i бачить за столом чужих людей. Мати нiби ненароком нагадувала Шарлю про своi турботи й самопожертву i, порiвнюючи iх з Емминим недбальством, доказувала, як нерозважливо любити надмiрно таку жiнку.

Шарль не знав, що вiдповiдати; вiн шанував матiр i безмежно кохав дружину. Вiн вважав судження панi Боварi безпомильними, але Емма була в його очах бездоганна. Коли стара iхала додому, вiн пробував часом несмiливо повторити якесь безневинне ii зауваження – тими самими словами. Але Емма моментально доводила йому, що вiн помиляеться, i спроваджувала його до хворих.

І все ж таки, додержуючись теорiй, що здавались iй правильними, вона намагалась розпалити в собi кохання до чоловiка. Декламувала йому в садку при мiсяцi всi любовнi вiршi, якi знала, наспiвувала, зiтхаючи, журливi адажiо. Але iй так i не вдалося збудити в собi почуття, та й Шарль не ставав вiд цього нi бiльш закоханим, нi бiльш схвильованим.

Нарештi Емма кинула марнi спроби викресати з свого серця хоч якусь iскорку вогню. До того ж вона була нездатна зрозумiти те, чого сама не вiдчувала, i вiрити в те, що не виявлялося в умовних формах. Незабаром вона переконалася, що в почуттях Шарля нема нiчого особливого. Його любовнi пориви стали надто врiвноваженими: вiн милував ii у певнi години, i це стало нiби якоюсь звичкою, подiбною до iнших, нiби заздалегiдь замовлений десерт по одноманiтному обiдi.

Лiсник, якого Шарль вилiкував од запалення легенiв, подарував Еммi маленьку iталiйську левретку; Емма брала ii з собою на прогулянку; часом вона виходила з дому, щоб побути трохи на самотi й не бачити цього вiчного садка й курноi дороги.

Вона доходила до Банвiльського букового гаю, до староi занедбаноi альтанки, що стояла в кiнцi мурованоi огорожi. Там, у канавi серед трав, рiс високий гостролистий очерет.

Спершу Емма розглядалась навкруги – чи не змiнилось тут нiчого, вiдколи вона приходила сюди востанне. Все було, як ранiше: наперстянка, левкой, купи кропиви по камiнню, плями лишаiв на трьох вiкнах, наглухо забитi трухлявi вiконницi, iржавi прогоничi, ii думки блукали спочатку без певноi мети, як ii собачка, що крутилась туди-сюди по полю, гавкала на жовтих метеликiв, ганялась за землерийками або пощипувала маки на межi хлiбних ланiв. Потiм думки потроху прояснювались, i, сидячи на землi, Емма повторювала, копирсаючись у травi кiнчиком парасольки:

– Господи! І навiщо я вийшла замiж?

Вона задавала собi питання, чи не могла була б вона зустрiти iншого чоловiка, якби обставини склались iнакше; вона намагалась уявити, якi були б тi нездiйсненi подii, те iнше життя, той невiдомий iй чоловiк. Адже ж не всi вони такi, як Шарль! Адже мiг iй попастися хтось гарний, розумний, благородний, принадний, – мабуть, за таких i повиходили ii колишнi товаришки по монастирському пансiону. Як там вони тепер? Всi, звичайно, в мiстi, в гомонi вулиць, у шумi театрiв, у блиску балiв, – ось життя, вiд якого повниться радiстю серце i розквiтають почуття. А вона? У неi iснування холодне, як горище вiконцем на пiвнiч, i нудьга, як мовчазний павук у темнотi, обсновуе своiм павутинням усi закутки ii серця, iй пригадувалось, як у пансiонi, в день роздачi нагород, вона виходила на естраду за вiночком. З пишною косою, в бiлому платтячку, в вiдкритих прюнелевих черевичках вона була гарненька; коли вона верталась на свое мiсце, присутнi пани нахилялись до неi й говорили комплiменти. У дворi було повно екiпажiв, подруги прощалися з нею, вихиляючись iз дверцят; проходив, уклоняючись, учитель музики зi скрипкою у футлярi… Як давно все це дiялось, як давно!

Вона пiдкликала Джалi, брала ii на колiна, гладила по довгастiй вузькiй головi й казала:

– Ну, поцiлуй свою хазяйку. У тебе ж немае горя…

А потiм, вдивляючись у зажурену мордочку стрункоi левретки, що протяжно позiхала, вона розчулювалась i, порiвнюючи собачку до себе, говорила до неi вголос, нiби розважала засмучену людину.

Часом iз моря долiтав аж сюди поривистий вiтер: промчавши по Кошськiй рiвнинi, вiн обдавав солонуватою вiльгiстю навколишнi поля. Очерети аж свистiли, припадаючи до самоi землi, дрiбно трiпотячи, шелестiло листя букiв, а по гойдливому верховiттi буйно перекочувались хвилi рясного шуму. Емма щiльнiше куталась у шаль i пiдводилась.

Просiяне крiзь листя дерев зеленкувате свiтло блiдо осявало алею, порослу рiвним мохом, що тихо шарудiв у неi пiд ногами. Сонце заходило; в просвiтах гiлля червоно палало небо, i гiнкi стовбури виструнчених по прямiй лiнii дерев вирiзьблювались темно-брунатною колонадою на золотому тлi. Еммi ставало моторошно; вона кликала Джалi i хутко поверталась битим шляхом назад у Тост. Дома вона падала в знемозi в крiсло i сидiла мовчки весь вечiр.

Але наприкiнцi вересня в ii життя увiрвалась надзвичайна подiя: ii було запрошено у Воб’ессар, до маркiза д’Андервiлье.

За Реставрацii маркiз був статс-секретарем i тепер, збираючись повернутись на полiтичну арену, заздалегiдь готував свою кандидатуру до палати депутатiв. Узимку вiн щедро надiляв бiднякiв хмизом, а виступаючи в генеральнiй радi, з незмiнним пафосом вимагав прокладення нових шляхiв у своiй окрузi. Влiтку, у самий розпал спеки, у нього прикинувся в горлi нарив, i Шарль порятував його нiби чудом, вчасно розiтнувши пухлину ланцетом. Увечерi управитель, якого було послано в Тост заплатити за операцiю, розповiв, що бачив у лiкаревому садку виборнi вишнi. Як на те, у Воб’ессарi вишнi приймались погано, i пан маркiз попросив у Боварi кiлька живцiв для щеплення, потiм завiтав до нього, щоб подякувати за ласку особисто, побачив Емму i звернув увагу на ii гарненьку фiгуру i зовсiм не сiльськi манери. У замку вирiшили, що запросити молоде подружжя на свято не буде нi надзвичайною милiстю, нi особливою нетактовнiстю.

Якось у середу, о третiй годинi дня, пан i панi Боварi сiли в свiй шарабанчик i рушили в замок, захопивши з собою велику валiзу, яку прив’язали ззаду, i коробку з капелюхами, яку поставили перед фартухом. Крiм того, у Шарля пiд ногами стояла ще картонка. Прибули вони надвечiр, коли в парку саме запалювали лампiони, щоб екiпажам було виднiше iхати.




VIII


Замок був новiтньоi архiтектури, в iталiйському стилi, з двома висунутими вперед флiгелями i трьома пiд’iздами. Вiн стояв край широкоi левади, по якiй мiж купами високого верб’я блукали попаски корови. Густi зарослi рододендронiв, бузку й калини нависали рiзнотонною лапатою зеленню на обочини закругленоi, посипаноi пiском дороги. Пiд мостом протiкала рiчка; крiзь туман ледве мрiли розсипанi по вибалку хати пiд солом’яними стрiхами, за ними – порослий лiсом косогiр, а позаду двома рiвнобiжними рядами тягнулися стайнi та каретнi сараi, що вцiлiли вiд старого зруйнованого замку.

Шарлiв шарабанчик пiдкотив до середнього пiд’iзду. Збiглися лакеi, вийшов сам маркiз i, подавши руку лiкаршi, повiв ii до вестибюля.

Вестибюль був високий, вимощений мармуровими плитами. Шум крокiв i звуки голосiв вiдлунювали тут, як у церквi. Прямо перед входом пiдiймалися широкi схiдцi, а по лiву руку галерея з вiкнами в сад вела до бiльярдноi, з якоi чулося цокання кiстяних куль. Проходячи через цю кiмнату до салону, Емма побачила за грою кiлькох поважних панiв. Усi в орденах, упираючись пiдборiддями в високi тугi краватки, вони мовчки усмiхалися, орудуючи киями. На стiнах, понад темними дерев’яними панелями, висiли портрети в широких золочених рамах; на нижньому багетi чорнiли якiсь написи. Емма читала: «Жан-Антуан д’Андервiлье д’Івербонвiль, граф де ла Воб’ессар i барон де ла Френей, полiг у битвi пiд Кутра[24 - …у битвi пiд Кутра… – Пiд Кутра майбутнiй король Францii Генрiх IV розбив вiйсько прибiчникiв короля Генрiха III.] 20 жовтня 1587 року». Пiд другим: «Жан-Антуан-Анрi-Гi д’Андервiлье де ла Воб’ессар, адмiрал Францii i кавалер ордена св. Михаiла, поранений у бою при Гуг-Сен-Вааст[25 - …у бою при Гуг-Сен-Вааст… – В морському бою у протоцi Ла-Манш нечисленний французький флот здобув перемогу над об'еднаною англо-голландською флотилiею.] 29 травня 1692 року, помер у Воб’ессарi 23 сiчня 1693 року». Іншi пiдписи важко було розiбрати, бо свiтло ламп, що вiдбивалось вiд зеленого сукна бiльярда, оповивало мерехтливими сутiнками решту кiмнати. Воно наводило тьмяний вiдлиск на похилi полотна i дробилося тонкими блiками на трiщинах лаку. З величезних чорних чотирикутникiв, облямованих золотом, лише де-не-де вихоплювались свiтлiшi частини малювання: то блiде чоло, то очi, що дивилися нiби просто на вас, то перука, що спадала рясними напудреними кучерями на червоний мундир, то пряжка пiдв’язки над округлою литкою.

Маркiз одчинив дверi до салону. Одна з дам (це була сама господиня) встала, пiшла назустрiч Еммi i, посадовивши ii поруч себе на канапку, заговорила до неi по-дружньому, нiби до давньоi знайомоi. Маркiза була жiнка рокiв пiд сорок, плечi мала гарнi, мов виточенi, нiс орлиний, говорила з протягом. Того вечора на ii каштанове волосся була накинута проста гiпюрова хустка, що спускалась на шию косинцем. Поряд, на стiльцi з високою спинкою, сидiла якась бiлява панночка. Чоловiки, з бутоньерками в петлицях фракiв, розмовляли бiля камiна з дамами.

О сьомiй годинi подали обiд. Чоловiки – iх було бiльше – сiли за одним столом, у передпокоi, а дами за другим, у iдальнi, з маркiзом i маркiзою.

Коли Емма зайшла туди, вона нiби впiрнула в теплу атмосферу, що духмянiла ароматами квiтiв, парфумами тонкоi бiлизни, запахами м’ясива i трюфелiв. Полум’я свiчок у канделябрах витанцьовувало довгастими язиками на срiбних покришках; блiдо вiдсвiчував зволожений матовою поволокою гранчастий кришталь; уздовж усього столу рiвним рядом тягнулись букети квiток, i на тарiлках iз широкими краями, в розтрубах серветок, складених на кшталт епископськоi мiтри, лежали маленькi овальнi булочки. Червонi клешнi омарiв звисали з блюд. В ажурних кошичках, вистелених мохом, красувались добiрнi фрукти. Тут же парували смаженi перепiлки в пiр’i. Поважний, як суддя, метрдотель у шовкових панчохах, коротких штанях, у бiлiй краватцi i в жабо подавав гостям блюда з уже нарiзаною печенею, спритним рухом ложки скидаючи на тарiлку обранi ними шматки. З високоi порцеляновоi пiчки, оправленоi мiддю, нерухомо дивилась на переповнену народом залу статуя жiнки, задрапованоi аж до самого пiдборiддя.

Панi Боварi помiтила, що багато дам не знiмало рукавичок.

На верхньому кiнцi столу, самотнiй серед усього цього жiноцтва, сидiв старий пан, пов’язаний серветкою, як дитина. Нахилившись над повною тарiлкою, вiн жадiбно iв, i з губ його капав соус. Очi в нього були червонi, волосся заплетене в кiску, перев’язану чорною стрiчкою. То був маркiзiв тесть, старий герцог де Лавердьер – колишнiй фаворит графа д’Артуа[26 - Граф д'Артуа (1757–1836) – брат страченого пiд час революцii французького короля Людовiка XVI; очолював монархiчну емiграцiю; 1824 p. був проголошений королем Францii пiд iм'ям Карла X; скинутий з престолу Липневою революцiею 1830 p.] пiд час ловiв у Водрейлi, в маетку маркiза де Конфлан. Говорили також, що вiн був коханцем королеви Марii-Антуанетти[27 - Марiя-Антуанетта (1755–1793) – французька королева, дружина Людовiка XVI; страчена пiд час революцii.] пiсля пана де Куаньi i перед паном де Лозеном. Його бурхливе життя минуло в гульбищах, дуелях, закладах i галантних iнтригах; вiн процвиндрив усе свое майно i був страховищем для своеi родини. За його стiльцем стояв лакей i голосно вигукував йому над вухом назви страв, а той тiльки вказував на них пальцями i мимрив щось незрозумiле. Еммин погляд мимохiть звертався до цього вислогубого дiда i не мiг вiдiрватись вiд нього, як вiд чогось надзвичайного, величного. Адже вiн жив при дворi, спав у лiжку королеви!

Розлили в бокали заморожене шампанське. По всьому тiлу Емми пробiг дрож, коли вона вiдчула в ротi цей холодок. Зроду не бачила вона гранатiв, нi разу не iла ананасiв.

Навiть цукор-пiсок здавався iй тут дрiбнiшим i бiлiшим, нiж дома.

По обiдi дами розiйшлися по кiмнатах убиратися до балу.

Емма взялась до свого туалету з запопадливiстю й ретельнiстю актриси-дебютантки. Причепуривши зачiску так, як iй радив перукар, вона одягла розстелену на лiжку барежеву сукню. Шарль скаржився, що панталони рiжуть йому в поясi.

– Штрипки заважатимуть менi танцювати, – сказав вiн.

– Танцювати? – перепитала Емма.

– Авжеж.

– Чи ти збожеволiв? Та тебе ж засмiють! Сиди вже краще на мiсцi. Та лiкарю воно так i личить, – додала вона.

Шарль замовк. Вiн ходив по кiмнатi з кутка в куток, чекаючи, поки жiнка прибереться.

Вiн бачив ii в дзеркалi ззаду. Свiчки освiтлювали ii з обох бокiв. Темнi очi ii здавалися зовсiм чорними; волосся, укладене в гладенькi бандо, злегка випнутi над вухами, лиснiло синюватим вiдливом, в шиньйонi тремтiла на хисткiй стеблинi троянда, i штучнi росинки вигравали на ii пелюстках. Сукня була блiдо-шафранового кольору, оздоблена трьома букетами роз-помпон iз зеленню.

Шарль хотiв поцiлувати Емму в плече.

– Облиш! – сказала вона. – Сукню помнеш.

Внизу скрипка заграла ритурнель, затурлюкав рiжок. Емма спустилася по сходах, ледве стримуючись, щоб не побiгти.

Кадриль уже почалась. Гостi все прибували й прибували, ледве можна було протовпитись. Емма сiла на банкетцi бiля самих дверей.

Коли скiнчився контрданс, паркет зали звiльнився для чоловiкiв, що розмовляли групками, та для лiврейних лакеiв з великими тацями в руках. Жiнки сидiли попiд стiнами; мальованi вiяла колихались, букети наполовину ховали усмiшки; руки, щiльно обтягненi бiлими рукавичками, що обрисовували форму нiгтiв, вертiли флакончики з золотими затичками. Мереживнi оборки хвилювали на корсажах, дiамантовi брошки сяяли на грудях, браслети з медальйонами бряжчали на оголених руках. В пригладжених на лобi й закручених на потилицi зачiсках – вiнками, китицями, гронами – красувались незабудки, жасмин, гранатовий цвiт, колосся й волошки. Нерухомо сидiли по мiсцях чепуркуватi матрони в червоних тюрбанах.

Коли кавалер узяв Емму за кiнчики пальцiв i вона стала з ним у ряд, дожидаючи помаху смичка, серце ii забилося дужче. Але незабаром хвилювання щезло. Погойдуючись у ритмi музики, вона плила вперед, ледь поводячи шиею, i мимоволi посмiхалась, коли скрипка спiвала якесь нiжне соло, пiд час якого решта iнструментiв змовкала; тодi виразно чувся чистий дзвiн луiдорiв, що сипались неподалiк на сукно картярських столiв. Потiм знову вступав враз увесь оркестр: лунали грiмливi розкоти корнет-а-пiстона, в такт опускались на паркет ноги, роздимались i шелестiли спiдницi, сплiтались i розтискались руки; тi ж самi очi то опускались перед нею, то знову ловили ii погляд.

Серед гостей, що танцювали або стояли, розмовляючи, коло дверей, впадало в вiчi кiльканадцять чоловiкiв вiком вiд двадцяти п’яти до сорока рокiв, якi вирiзнялися з-помiж iнших певними рисами фамiльноi схожостi, дарма що були неоднаковi лiтами, одягом i зовнiшнiстю.

Фраки в них були краще пошитi, нiж у iнших, та й сам матерiал був нiби тонший; волосся, начесане буклями на скронi, лиснiло вiд якоiсь особливо вишуканоi помади. Обличчя матово-бiлi – властивий сибаритам колiр, що так гарно вiдтiняеться блiдiстю порцеляни, переливами муару, лаковим глянцем елегантних меблiв, i пiдтримуеться витонченим гастрономiчним режимом. Низенькi краватки не стiсняли iм шиi, вiдкоханi бакенбарди спадали на вiдкладенi комiрцi: втирались вони парфумованими хусточками, мiченими вiзерунчастими монограмами. Лiтнi чоловiки мали досить моложавий вигляд, а молодшi були позначенi дочасною зрiлiстю. В iхнiх байдужливих поглядах вiдбивалася спокiйнiсть щоденно задоволених бажань; крiзь делiкатнi манери просвiчувалась та особлива брутальнiсть, яку породжуе панування над iстотами, покiрними й норовистими воднораз (а це розвивае силу волi й тiшить гонор): iзда на породистих конях i товариство купованих жiнок.

За три кроки вiд Емми якийсь пан у синьому фраку та блiда жiнка з перловим колье на шиi розмовляли про Італiю. Вони захоплювались колонами собору св. Петра, Везувiем, краевидами Тiволi, Кастелламаре й Кассiно, генуезькими трояндами, Колiзеем у мiсячному сяйвi. А другим вухом Емма ловила уривки розмови, повноi незрозумiлих для неi слiв. Оточений групою гостей молодик розповiдав, як на тому тижнi вiн «побив у Англii Мiс Арабеллу й Ромула» та дiстав приз у двi тисячi луiдорiв, «майстерно взявши перешкоду». Інший жалiвся на те, що його скакуни жирiють, ще хтось скаржився, що в друкарнi перекрутили iм’я його коня.

Повiтря в залi стало душним, огнi потьмянiли. Чимало гостей вiдхлинуло в бiльярдну. Лакей став на стiлець i вибив двi шибки; на брязкiт скла панi Боварi повернула голову й побачила в саду селян, що поприпадали до вiкон, заглядаючи в залу. Їй пригадалась ферма Берто. Вона побачила перед собою селянський двiр, грязький ставок, батька в блузi пiд яблунею, саму себе, як вона колись, ще дiвчинкою, знiмала пальцями вершок iз глечикiв у молочарнi. Але в сьогоднiшнiй пишнотi ii минуле життя, досi таке ясне, цiлком вiдходило в тiнь, i ii починав навiть брати сумнiв, чи справдi вона жила тим життям. Вона була тут, i поза цим балом усе було оповите якимось туманом. Вона саме iла мараскiнове морозиво, тримаючи в лiвiй руцi позолочене мушлеве блюдечко, i, примруживши очi, поволi смакувала його.

Дама, що сидiла поруч iз нею, впустила вiяло. Мимо проходив якийсь молодий пан.

– Коли ваша ласка, пане, пiдiймiть вiяло, – попрохала дама. – Воно впало за канапу.

Пан нахилився, i Емма побачила, що в ту мить, як вiн простягав руку, молода дама кинула йому в капелюх щось бiле, складене трикутником. Пiднявши вiяло, пан пiднiс його дамi з гречним уклоном. Вона подякувала, злегка кивнувши головою, i уткнулась носом у свiй букет.

Пiсля вечерi, на яку подавали багато iспанських i рейнських вин, суп iз раками та мигдалевим молоком, пудинги «Трафальгар» та рiзнi м’яснi захолоди з драглями, карети почали одна за одною вiд’iжджати вiд замка. Вiдслонивши краечок муслiновоi фiранки, можна було бачити, як у пiтьмi блимали вогнi iхнiх лiхтарiв. Банкетки, що стояли попiд стiнами зали, спустiли, тiльки за столами лишилось кiлька картярiв. Оркестранти вiдсвiжали язиком натрудженi кiнчики пальцiв. Шарль куняв, прихилившись спиною до дверей.

О третiй годинi ранку почався котильйон. Емма не вмiла танцювати вальса. Але всi вальсували, навiть мадемуазель д’Андервiлье i сама маркiза. Залишились тiльки гостi, що ночували в замку, iх було не бiльше дванадцяти душ.

Тим часом один iз вальсуючих, якого називали просто вiконт, у низько вiдкритому жилетi, що щiльно облягав йому торс, уже вдруге пiдiйшов ангажувати панi Боварi, запевняючи, що буде ii вести i в неi вийде все прекрасно.

Вони почали повагом, потiм завальсували швидше. Вони крутились – i все крутилось довкола них, мов диск на осi: лампи, меблi, панелi, паркет… Коли вони завертали бiля дверей, край Емминоi сукнi обвивав колiно партнера i iхнi ноги майже торкались. Вiн нахилявся, щоб заглянути iй у вiчi, а вона закидала голову, щоб поглянути на нього; ii огорнула якась нестяма, i вона як стiй спинилась. Потiм вони закружляли знову, i вiконт, усе прискорюючи рухи, повiв Емму до самого кiнця зали, де вона, задихана i мало не зомлiла, на якусь мить припала йому головою до грудей. А потiм, так само вальсуючи, але вже повiльнiше, вiконт одвiв ii на мiсце; вона вiдкинулась назад, прихилилась до стiни й затулила очi рукою.

Коли вона вiдкрила очi, перед дамою, що сидiла на дзиглику посеред салону, стояло навколiшки трое кавалерiв. Дама обрала вiконта, i скрипка знову заграла.

На них усi дивились. Вони проносилися взад i вперед; вона тримала корпус нерухомо, ледь нахиливши голову, а вiн зберiгав весь час свою позу: стан вигнутий, лiкоть округлений, шия випнута вперед. О, ця вмiла вальсувати! Вони танцювали довго i втомили всiх iнших.

Потiм гостi поговорили ще якусь часинку i, побажавши одне одному доброi ночi або, радше, доброго ранку, порозходилися спати.

Шарль ледве плентався, тримаючись за поручнi. Вiн не чув пiд собою нiг. П’ять годин поспiль простовбичив вiн за столами, дивлячись на вiст, хоч нiчого в тiй грi не тямив. З якою насолодою вiн зiтхнув, знявши з себе черевики!

Емма накинула на плечi шаль i розчинила вiкно. Надворi стояла темна нiч, накрапав дрiбний дощик. Емма вдихала вологе повiтря, що вiдсвiжувало iй повiки. Бальна музика ще дзвенiла у неi в вухах, i вона намагалась не скоритися сну, щоб продовжити iлюзiю цього розкiшного життя, з яким вона мала вже прощатись.

Почало свiтати. Емма довго дивилась на вiкна замка, силкуючись вiдгадати кiмнати всiх тих, кого вона бачила увечерi, iй хотiлося б узнати iхне життя, проникнути в нього, злитися з ним.

Але було холодно, Емма тремтiла. Вона роздяглася й шмигнула пiд ковдру до сонного Шарля.

За снiданком було багато людей, вiн скоро скiнчився. Нiяких напоiв, на превелике диво лiкаря, не подавали. Зараз же пiсля снiданку мадемуазель д’Андервiлье зiбрала в кошик шматочки бiлих булочок i понесла iх на ставок лебедям. Гостi пiшли гуляти в оранжереi, де дивовижнi ворсистi рослини громадились пiрамiдами пiд висячими вазами, з яких, мов iз гадючих гнiздищ, вививалося попереплутуване зелене огудиння. Оранжерея сполучалась критою галереею iз господарськими будiвлями. Бажаючи розважити панi Боварi, маркiз повiв ii оглядати стайнi. Над яслами в формi кошикiв були прибитi порцеляновi дощечки, на яких чорними лiтерами були виведенi iмена коней. Конi форкали i тупали, коли повз них проходив хазяiн, цмокаючи язиком. Пiдлога в лимарнi блищала, як паркет у вiтальнi.

Каретна збруя висiла посерединi на двох рухомих тумбах, а на стiнах були порозвiшуванi вуздечки, батоги, стремена, поводи.

Тим часом Шарль казав слугам запрягти шарабанчик. Його подали до пiд’iзду, уклали всi речi, i подружжя Боварi, попрощавшися з маркiзом та маркiзою, рушило назад у Тост.

Емма дивилась мовчки, як крутяться колеса. Шарль умостився на самому краi лавки i правував, розiп’явши руки: конячка трюхикала iнохiддю в надто широко розсунутих голоблях. Попущенi вiжки похльоскували ii по крижах, беручись миловинням, а валiза, припасована ззаду, поторохкувала об кузов.

Вони були на Тiбурвiльському узвозi, коли назустрiч iм iз смiхом промчала кавалькада вершникiв з сигарами в зубах. Еммi здалось, що мiж ними був i вiконт; вона обернулась, але змогла добачити вже далеко на обрii тiльки мигтiння голiв, що пiдiймались i опускались у мiнливих ритмах рисi чи галопу.

Проiхавши ще чверть лье, iм довелося спинитись – пiдв’язати мотузкою наритник. Оглядаючи востанне упряж на конячцi, Шарль помiтив у неi пiд ногами якусь рiч, нахилився й пiдняв портсигар, вишитий зеленим шовком з гербом посерединi, як на занавiсках карети.

– О, та вiн не порожнiй, – сказав Шарль, – тут iще двi сигари. Буде менi на вечiр.

– А ти хiба куриш? – здивувалась Емма.

– Курю часом, як трапиться.

Вiн поклав знахiдку в кишеню й цвьохнув конячку батогом.

Коли вони приiхали до себе в господу, обiд був ще не готовий. Панi розгнiвалась. Настазi вiдповiла iй не надто чемно.

– Геть! – гукнула Емма. – Менi таких грубiянок не треба.

На обiд був суп iз цибулею i телятина пiд щавлем. Сiвши напроти Емми, Шарль промовив щасливим голосом, потираючи руки:

– Нема як дома!

З кухнi чулося хлипання служницi. Шарль симпатизував бiдолашнiй Настазi. Колись, у невеселi часи вдiвства, вона допомогла йому скоротати немало вечорiв. Вона ж була його перша пацiентка i найстарiша знайома в цих мiсцях.

– То ти й справдi проженеш ii? – спитав вiн нарештi.

– А прожену. Хто менi заборонить? – вiдповiла жiнка.

Потiм вони грiлись на кухнi, поки служниця прибирала iм спальню на нiч. Шарль закурив. З незвички вiн смiшно вiдкопилював губи, щохвилини спльовував i при кожнiй затяжцi вiдкидався назад.

– Тобi стане недобре! – сказала йому презирливо Емма.

Вiн вiдклав сигару i побiг до колонки – запити холодною водою. Емма схопила портсигар i хутко сховала його в шухляду.

Наступний день видався iй нескiнченно довгим. Вона гуляла у себе в садочку, ходила туди й назад усе тiею ж алейкою, спиняючись перед клумбами, перед шпалерами абрикосiв, перед гiпсовим кюре, здивовано роздивляючись на цi добре знайомi iй предмети. Яким далеким iй здавався вже бал! Хто це вiддалив на таку вiдстань позавчорашнiй ранок вiд сьогоднiшнього вечора? Тi гостини в замку Воб’ессар стали в ii життi зяючим провалом, – так часом бурею розчахне скелю навпiл за одну нiч. Проте Емма скорилась долi; вона побожно сховала в комодi свiй святковий туалет, навiть атласнi черевички, що в них пiдошва пожовкла вiд сковзкого навощеного паркету. І з серцем у неi сталось те саме, що з черевичками: воно потерлось об розкiш i взялося якоюсь незмивною сугою.

Спогади про той бал стали для Емми своерiдним заняттям. Щосереди вона говорила собi, прокидаючись:

«Ах, тиждень тому… два тижнi… три тижнi тому – я була там!» Мало-помалу всi обличчя змiшалися в ii пам’ятi, призабулись мелодii контрдансiв, примерхли барви лiврей i пишнота замкових покоiв; деякi подробицi вивiтрились, але жаль лишився.




IX


Часто, коли Шарля не бувало дома, вона пiдходила до шафи i виймала захований помiж бiлизною зелений шовковий портсигар.

Вона розглядала його, розкривала i навiть нюхала пропахлу духом вербени й тютюну пiдкладку. Чий же вiн був? Певно, вiконтiв. Не iнакше, як дарунок коханки. Його вишивали на маленьких палiсандрових п’яльцях, ховаючись вiд цiкавих очей, над ним годинами просиджувала закохана рукодiльниця, мрiйливо схиливши кучеряву голiвку. Любовнi зiтхання вплелися тут у кожну петельку канви, кожен стiбок голки вшивав якусь надiю чи спогад, а все це шовкове шиття було переткано одною мовчазною жагою. А потiм вiконт забрав якось той дарунок iз собою. Про що вони говорили в той час, як цей портсигар лежав на мармуровiй поличцi камiна, мiж вазами з квiтками й годинником Помпадур? Вона в Тостi. А вiн тепер у Парижi… Париж! Який вiн, той Париж? Яке величне iм’я! Емма повторювала це слово пiвголосом, упиваючись ним. Воно дзвенiло iй у вухах, як соборний дзвiн, воно палало iй в очах – навiть на етикетках помадних слоiкiв.

Уночi, коли пiд вiкнами, спiваючи «Материнку»[28 - «Материнка» – популярна французька народна пiсня.], скрипiли своiми возами рибалки, вона прокидалась. «Завтра вони будуть там», – казала вона, прислухаючись до стуку ошинованих залiзом колiс, що зразу завмирав на немощенiй дорозi, як тiльки валка виiздила за село. Вона проводила iх думками, – пiдiймалась iз ними на пагорби, спускалась у долини, минала селища, гнала битим шляхом пiд ясними зорями… iхала-iхала i забивалась невiдь-куди, в якесь туманне мiсце, де уривалась ii мрiя.

Вона придбала собi план Парижа i часто, водячи пальцем по картi, мандрувала по столицi. Гуляла по бульварах, спиняючись на кожному розi, на перехрестi вулиць, перед бiлими квадратиками кварталiв. А коли очi нарештi стомлювались, склепляла повiки й бачила, як у темрявi коливаються од вiтру вогнi вуличних лiхтарiв, чула, як ляскають пiднiжки карет, вiдкидаючись бiля театральних пiд’iздiв.

Вона передплатила дамський журнал «Кошик» i «Дух салонiв». Не минаючи анi рядочка, жадiбно поглинала вона всi звiти про прем’ери, верхогони, вечiрки, цiкавилась дебютом тоi чи iншоi актриси, вiдкриттям новоi крамницi. Знала останнi моди сезону, адреси фешенебельних кравцiв, днi прогулянок у Булонському лiсi[29 - Булонський лiс – парк на захiднiй околицi Парижа, мiсце прогулянок i вiдпочинку.], розклад спектаклiв у оперi. Слiдкувала за романами, вивчаючи за Еженом Сю[30 - Ежен Сю (1804–1857) – французький письменник, автор вiдомого роману «Паризькi таемницi».] обстановку великопанських домiв, шукаючи в творах Бальзака й Жорж Санд уявного задоволення власних жадань. Навiть до столу не сiдала без книжки i, поки Шарль iв чи говорив щось до неi, гортала собi сторiнки. Читаючи книжки, Емма весь час згадувала вiконта, порiвнювала його з лiтературними персонажами. Вiн був нiби центром осяйного кола, та коло це чимдалi ширшало, i, розпромiнюючись вiд його образу, ореол яскрiв усе дужче, осяваючи iншi мрii.

Париж, безберегий, як океан, мерехтiв перед Емминими очима в рожевiй iмлi. Проте многолике життя, що вирувало в цiй круговертi, все-таки дiлилось на якiсь частини, розпадалось на окремi картини. Емма помiчала з них тiльки двi чи три, i вони заслоняли вiд неi всi iншi, як правдиве втiлення життя всього людства. В дзеркальних залах, серед овальних столiв, застелених оксамитом iз золотими торочками, виступав на лискучих паркетах свiт дипломатiв. Там були сукнi з довгими шлейфами, страшнi таемницi, бентежнi страждання, схованi за чемними усмiшками. Потiм починалось товариство герцогiв i герцогинь; там усi були блiдi i вставали о четвертiй годинi дня; жiнки – бiднi ангели! – носили спiдницi, облямованi англiйським мереживом, а чоловiки – невизнанi генii пiд жевжикуватою зовнiшнiстю – замордовували на прогулянках коней, розважались лiтом у Баденi i, нарештi, рокiв пiд сорок одружувались iз багатими спадкоемицями. В окремих кабiнетах нiчних ресторанiв реготала в сяйвi свiчок розмаiта юрба лiтераторiв та актрис. Вони були щедрi, мов королi, повнi вщерть iдеальних поривань i фантастичних забаганок. Це було якесь пiднесене понад життям iснування, що рвiйно шугало мiж небом i землею у несказаннiй величi. Все iнше в свiтi губилось десь у невиразностi, не займало певного мiсця, нiби й не iснувало. Чим ближче була дiйснiсть, тим бiльше вiдвертались вiд неi ii думки. Все, що безпосередньо оточувало Емму, – нудне село, обмеженi мiщани, мiзерiя буденщини, – здавалось iй чимось винятковим у життi, прикрою випадковiстю, що не знати як звалилась на ii голову, але поза цим тiсним колом буяв безмежний свiт блаженства й пристрастi. У своiх бажаннях Емма змiшувала насолоду розкошiв з сердечними радощами, вишуканiсть манер з делiкатнiстю душi. Хiба любов не потребуе, подiбно до екзотичних рослин, розпушеного грунту й живодайного тепла? І чому зiтхання при мiсячнiм свiтлi, i довгi обiйми, i сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, i пал жаги, i нiжнiсть, i бентежнiсть – усе це було для неi невiддiльним вiд пишних замкiв, де люди розкошують на дозвiллi, вiд будуарiв з шовковими завiсами й м’якими килимами, вiд жардиньерок iз квiтками, вiд лiжок на високих пiдмостках, вiд блиску самоцвiтiв i аксельбантiв на лiвреях?

Човгаючи грубими пiдошвами, проходив коридором поштовий конюх, який щоранку приходив до лiкаря чистити кобилу; на ньому була латана блуза й шкарбани на босу ногу. Ось ким доводиться задовольнятись замiсть грума в коротеньких штанцях! Скiнчивши роботу, вiн iшов i не вертався до наступного дня. Приiздячи додому, Шарль сам одводив кобилу до стайнi, знiмав сiдло i надягав оброть; тим часом служниця приносила й кидала сяк-так у ясла оберемок сiна.

На мiсце Настазi, яка нарештi виiхала з Тоста, розливши море слiз, Емма взяла в дiм чотирнадцятилiтню дiвчинку-сироту з лагiдним обличчям. Вона заборонила iй носити нiчний чепчик, привчила говорити до панiв у третiй особi, подавати склянку води на тарiлцi, стукати в дверi, перш нiж заходити до кiмнати, прасувати й крохмалити бiлизну й допомагати при туалетi: вона хотiла зробити з неi собi камеристку. Нова служниця була слухняна й покiрлива – боялась, щоб ii не прогнали. Але мадам звичайно забувала в буфетi ключ, i Фелiсiте щовечора, брала звiдти трохи цукру i хрумала його на самотi в лiжку, помолившись на сон грядущий.

По обiдi вона часом виходила на вулицю погомонiти з поштовими конюхами. Мадам сидiла у себе нагорi.

Емма носила дуже вiдкритий капот; мiж шалевими вилогами виднiлася плоена шемiзетка з трьома золотими гудзиками; за пояс правив iй шнурок з великими китицями, а на маленьких гранатового кольору пантофлях красувались банти з барвистих стрiчок. Вона купила собi бювар, поштового паперу, ручку, конверти, хоч писати не було кому. Зранку вона заходжувалась витирати пил з етажерки, розглядалась у дзеркало, брала книжку, а потiм, замрiявшись, упускала ii на колiна, iй хотiлось податися в мандри або повернутися в монастир. Бажалось воднораз померти – i жити в Парижi.

А Шарль – пiд дощ, пiд снiг – знай роз’iжджав верхи околишнiми путiвцями. Вiн iв яечню за столом на якiй-небудь фермi, бабрався в пiтних постелях, пускав хворим кров, що часом теплою цiвкою дзюрила йому в лице; вистукував недужих, пiдкачуючи бруднi сорочки, вислухував хрипи, розглядав, що було в нiчних горшках; зате щовечора знаходив дома веселий вогонь, накритий стiл, м’якi меблi i елегантно вбрану гарненьку жiнку, вiд якоi так i пашiло свiжiстю. Не знати, звiдки й брався той аромат – чи не вiд ii тiла напахчувалась сорочка?

Емма чарувала його своею тонкою вигадливiстю: то вона по-новому вирiже паперовi розетки на свiчки, то перешие оборки на сукнi, то видумае якусь незвичайну назву для найпростiшоi страви, абияк звареноi наймичкою, i Шарль виiсть, смакуючи, всю тарiлку. В Руанi вона побачила дам, що носили на годинниках в’язку брелокiв, – накупила того добра й собi. Оздобила камiн двома великими вазами синього скла, справила собi несесер iз слоновоi костi, з позолоченим наперстком. Що менше розумiвся Шарль на жiнчиних примхах, то бiльше вони зачаровували його: вiд них ще повнiшим ставало його блаженство, ще любiшим здавалось домашне вогнище. Вони мов золотим пiсочком посипали вузеньку стежечку його життя.

Вiн був при здоров’i, мав добрий вигляд; репутацiя його остаточно встановилась. По селах його любили – вiн був чоловiк не гордий. Вiн пестив дiтей, нiколи не заглядав у шинок i взагалi викликав довiр’я своею моральнiстю. Особливо вдало лiкував од катарiв i простудних захворювань. Щоб часом не убити пацiента, Шарль майже завжди прописував якусь заспокiйливу мiкстуру, iнодi блювотне, ванну для нiг або п’явки. Але й хiрургiя не лякала його: вiн робив людям сильнi кровопускання – як коням, – а зуби рвав так, що аж гай гудiв.

Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив за проспектом новий журнал «Медичний вулик». Вiн пробував читати дещо пiсля обiду, але не проходило й п’яти хвилин, як уже засинав, розморений духотою й ситiстю, – голова схилялась на руки, а волосся гривою розсипалося по столу, черкаючись пiдставки лампи. Емма дивилась та тiльки плечима здвигала. Чого не судився iй чоловiком хоч який-небудь мовчазний, упертий трудiвник – один iз тих, що порпаються ночами в книжках i пiд шiстдесят рокiв наживають, у додачу до ревматизму, хрестик, ношений у петельцi мiшкуватого фрака?.. Їй хотiлося б, щоб прiзвище Боварi – це ж i ii прiзвище! – стало славнозвiсним, красувалось у вiтринах книгарень, фiгурувало в газетах i журналах, гримiло на всю Францiю. Але Шарль не вiдзначався честолюбством. Один лiкар з Івето, що з ним вiн був якось на консилiумi, сказав йому при постелi хворого, в присутностi родичiв, щось образливе. Увечерi, коли Шарль розповiв цю iсторiю, Емма страшенно обурилась вчинком його колеги. Шарль був розчулений. Вiн пустив сльозу й поцiлував жiнку в лоб. Але вона нестямилась вiд сорому – iй хотiлося прибити його. Щоб угамувати нерви, вона вибiгла в коридор, розчахнула вiкно i стала вдихати свiже повiтря.

– Який нiкчема! Який нiкчема! – шепотiла вона, кусаючи собi губи.

І взагалi Шарль чимдалi бiльше дратував ii. З роками в нього з’явилися вульгарнi манери: за десертом вiн стругав ножем пробки вiд порожнiх пляшок, суп iв присьорбуючи, а пiсля iжi прочищав зуби язиком. Вiн починав гладшати, i здавалося, що очi його, маленькi вiд природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь.

Часом Емма заправляла йому в жилет червону обшивку плетеноi фуфайки, перев’язувала краватку, викидала геть обтрiпанi рукавички, якi вiн збирався натягати. Але все це вона робила не заради нього, як йому гадалось, а заради себе самоi, з химерного дражливого егоiзму. Інодi вона навiть переказувала йому те, що читала – уривки з романiв i нових п’ес, анекдоти з великосвiтськоi хронiки. Як-не-як, а Шарль був таки людиною, завжди готовою слухати ii i на все притакувати. А Емма, бувало, i з левреткою дiлилась своiми таемницями. Зрештою, на безлюддi заговориш i до полiн у камiнi, i до маятника стiнного годинника.

Але в глибинi душi вона сподiвалась якоiсь перемiни. Як матрос на розбитому кораблi, вона розпачливо металася очима по безкраiй пустелi свого життя, виглядаючи бiлого вiтрила в туманi дальнiх обрiiв. Вона не знала, що то буде за випадок, яким вiтром принесе його до неi, до якого берега ii приб’е; вона не знала, чи то буде шлюпка, чи трипалубний корабель, чи буде вiн навантажений стражданням, чи налитий щастям аж по люки. Але, прокидаючись уранцi, вона щоразу сподiвалась, що це станеться сьогоднi, – i прислухалась до кожного шуму, зривалася з мiсця, дивувалась, що нема нiчого й нiкого. А коли заходило сонце, вона журилась i не могла дiждатись завтрашнього дня.

Знову настала весна. Коли прийшли першi жаркi днi i зацвiли грушi, у Емми з’явилась астма.

З початку липня вона стала рахувати на пальцях, скiльки тижнiв залишаеться до жовтня: можливо, маркiз д’Андервiлье дасть у Воб’ессарi ще один бал. Але i вересень уже минув, а не було анi листiв, анi вiзитiв.

Пiсля цього гiркого розчарування серце знову спустiло, знову потяглись нуднi, одноманiтнi днi.

Невже вони отак i тягнутимуться нескiнченною низкою – сiрi, буденнi, порожнi? У людей навiть найбанальнiше життя скрашаеться можливiстю якоiсь перемiни. Часом одна-однiсiнька пригода тягне за собою незчисленнi перипетii, певну змiну декорацiй. А в неi – нiчого. Певно, так од бога судилось. Майбутне здавалося темним коридором, в кiнцi якого були наглухо забитi дверi.

Вона занедбала музику. Навiщо грати? Для кого? Все одно iй нiколи не доведеться, сидячи за ерарiвським роялем[31 - Ерарiвський рояль. – Ерар Себастьян (1752–1831) – славнозвiсний майстер музичних iнструментiв.] в оксамитовiй сукнi з короткими рукавами, перебiгати легкими пальцями по клавiшах iз слоновоi костi i вiдчувати, як, нiби вiтерець, хвилюе концертним залом з краю в край захоплений шепiт слухачiв. А коли так, то чи варто мучитись над нудними етюдами? Не виймала вона з шухляд i свого малювання та гаптування. Кому воно потрiбне? Шиття теж тiльки дратувало ii.

– Менi вже нема чого читати, – казала вона.

Так i сидiла вона на мiсцi, розжарюючи в вогнi кухоннi щипцi або дивлячись у вiкно на дощ.

Сумно було iй на душi в недiлю, коли дзвонили до вечернi. В нiмому отупiннi прислухалася вона до мiрних ударiв деренчливого дзвона, дивилась, як по даху сусiднього дому спроквола походжав кiт, вигинаючи дугою спину пiд скiсним промiнням призахiдного сонця. Вiтер на шляху збивав хмари куряви. Час вiд часу звiдкись долинало виття собаки, а монотонне бовкання дзвона без угаву лунало по селу, котилося в далекi гони…

Але ось люди починали виходити з церкви. Жiнки в дерев’яних навощених черевиках, селяни в нових блузах, простоволоса дiтвора бiгла вистрибом попереду, – всi розходились по домiвках. Лише п’ять-шiсть чоловiк (весь час тi самi) грали до самоi ночi в «корок» бiля ворiт харчевнi.

Зима випала холодна. Шибки у вiкнах на ранок замуровувало крижаними узорами, i кволе свiтло, що струмилось, мов крiзь матове скло, часом так i не яснiшало до самого смерку. О четвертiй годинi доводилось уже свiтити лампу.

Погожими днями Емма виходила в сад. На капустi мерехтiв срiблистими розводами iнiй; довгi блискучi нитки снувались од качана до качана. Пташок було не чути, все немов заснуло. Абрикоси були обставленi соломою, виноградна лоза вилася хворою гадюкою попiд карнизом стiни, на якiй, придивившись, можна було побачити повзучих стоногiв. У гiпсового кюре в трикутцi, що читав молитовник пiд ялинами в куточку, вiдкришилася права нога, а лице полупилося вiд морозу i взялося немов бiлим лишаем.

Потiм Емма знову пiдiймалась до себе в кiмнату, замикала дверi, шурувала вугiлля в камiнi i, знемагаючи вiд жару, вiдчувала, як нудьга все важче лягала iй на душу. Вона залюбки спустилася б униз побалакати iз служницею, та соромливiсть утримувала ii.

Щодня завжди о тiй самiй порi вiдчиняв вiконницi свого будиночка вчитель у чорнiй шовковiй шапочцi i проходив сiльський стражник у блузi, з шаблею при боцi. Вранцi i ввечерi тюпали по вулицi поштовi конi – завжди по трое в ряд – до ставка на водопiй. Вряди-годи дзеленчав дзвiночок на дверях харчевнi та скрипiли пiд вiтряну годину на залiзних прутах мiднi тазики, що правили за вивiску над дверима голярнi. Вiтрину ii прикрашав старий малюнок, вирiзаний з модного журналу, та воскове погруддя в жовтому шиньйонi. Перукар теж нарiкав на те, що життя в нього склалось невдало, що йому нема чого ждати вiд майбутнього. Мрiючи про перукарню у якомусь великому мiстi, от як у Руанi, на набережнiй чи проти театру, похмурий майстер цiлий день гуляв по вулицi взад i вперед, вiд мерii до церкви, виглядаючи клiентiв. Пiдводячи очi, панi Боварi завжди бачила його на посту: нiби вартовий, патрулював вiн у своiй фесцi набакир, у ластиковiй куртцi.

Інодi надвечiр за вiкнами зали показувалось засмагле обличчя з чорними баками, яке розпливалось у широкiй лагiднiй усмiшцi, виблискуючи бiлими зубами. Зразу ж зринала мелодiя вальса, i пiд звуки катеринки кружляли й кружляли на кришцi, в ляльковiм салонi мiж крiслами, канапами i консолями, танцюристи заввишки в палець – жiнки в рожевих тюрбанах, тiрольцi в камiзельках, мавпочки в бальних фраках, кавалери в куценьких штанцях, – i все це вiдбивалось у маленьких дзеркальцях, злiплених по кутках стьожками фольгового паперу. Катеринщик крутив корбу, заглядаючи у вiкна праворуч i лiворуч. Час вiд часу вiн пiдiймав колiном свiй iнструмент, що муляв цупким ременем йому в плече, i цвиркав на тротуарну тумбу довгою цiвкою буроi слини. Музика, то жалiбна й тягуча, то весела i шпарка, з шипiнням виривалася з-за рожевоi тафтяноi занавiски, що трималась на вiзерунчастiй мiднiй планцi. Цi самi мелодii гралися десь у театрах, спiвалися в салонах, пiд них танцювалось вечорами в осяяних жирандолями залах. Вони долiтали до Емми, як вiдголоси великого свiту. Нескiнченнi сарабанди вихрилися iй у головi, i думка, нiби баядерка на квiтчастому килимi, в’юнилась разом iз звуками, пурхаючи вiд мрii до мрii, вiд смутку до смутку. Зiбравши в кашкет милостиню, катеринщик запинав свою скриньку старим чохлом iз синього полотна, закидав ii на спину i, важко ступаючи, брався далi. Емма проводила його очима.

Особливо нестерпнi були для неi години обiду в цiй тiснiй iдальнi внизу, з димучою пiчкою, рипливими дверима, вiдсирiлими стiнами i вогкою пiдлогою, iй здавалось, що на тарiлцi подають iй усю гiркоту iснування, а вiд погляду на паруюче варене м’ясо у неi в душi клубочилась огида. Шарль iв довго й багато; вона гризла горiшки або, спершись лiктями на стiл, водила вiстрям ножа по цератi.

Господарчi справи вона зовсiм занехаяла. Панi Боварi-старша, приiхавши до них у великий пiст, була вражена такою перемiною. Справдi, Емма перше була така чепурна, така вибаглива, а тепер цiлими днями ходила невбрана, носила сiрi простi панчохи, свiтила лойовими свiчками. Вона одно говорила, що раз немае достаткiв, треба жити ощадно, що вона дуже задоволена, цiлком щаслива, що iй дуже подобаеться в Тостi, – i свекрусi нi до чого було причепитися. До того ж Емма, очевидячки, не збиралась прислухатися до ii порад; одного разу, коли свекруха спробувала зауважити, що хазяi повиннi стежити за благочестям прислуги, вона вiдповiла таким гнiвним поглядом i таким холодним усмiхом, що бiдолашна жiнка бiльше не заводила подiбних розмов.

Емма зробилась вередливою, iй важко було догодити. Вона замовляла для себе окремi страви, а потiм i не торкалась до них; сьогоднi пила тiльки молоко, а завтра чай – чашку за чашкою. То iй було холодно, i вона вперто не виходила з кiмнати, то вона млiла вiд духоти, вiдчиняла всi вiкна, одягалася в легенькi плаття. То вона не давала просвiтку служницi, а то раптом засипала ii гостинцями або посилала погуляти до сусiдiв. Бувало, що вона роздавала старцям усi дрiбнi грошi з свого гаманця, хоч не вiдзначалась особливою щедрiстю i чулiстю до чужих страждань, як, зрештою, i бiльшiсть людей, що вийшли з села: душi в них звичайно такi заскорузлi, як мозолястi руки iхнiх батькiв.

У кiнцi лютого дядько Руо привiз зятевi на спогад про свое одужання чудову iндичку i прогостював у них три днi. Шарль був увесь час зайнятий хворими, i з старим мусила сидiти Емма. Вiн курив у кiмнатах, спльовував у камiн, говорив про хлiборобськi справи, про корiв i телят, про дробину, про мунiципальну раду, i, коли старий нарештi поiхав, дочка зачинила за ним дверi з таким задоволенням, що аж сама здивувалась. А втiм, вона вже не приховувала свого презирства до всiх i всього, що оточувало ii; часто-густо вона умисно висловлювала чудернацькi думки – гудила те, що слiд було хвалити, i хвалила те, що вважалося ганебним i непристойним. Чоловiк тiльки очi витрiщав, слухаючи такi речi.

Невже цьому жалюгiдному животiнню не буде кiнця? Чим вона гiрша вiд тих жiнок, що живуть щасливо? У Воб’ессарi вона бачила герцогинь, у яких i талii були грубшi, i манери вульгарнiшi. За вiщо ж, боже, така несправедливiсть? Притулившись головою до стiни, Емма плакала, iй до болю хотiлося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нiчних маскарадiв, тих зухвалих розкошiв i жагучих захоплень, що марились iй вiддавна.

Вона ставала щораз блiдiшою, у неi почались серцебиття. Шарль прописав iй валер’янку й камфоровi ванни. Але всякi спроби лiкування ще дужче дратували ii.

Бували днi, коли на неi находила якась хвороблива балакучiсть, потiм це збудження змiнялось тупою байдужiстю, i вона сидiла мовчки й нерухомо. Тодi вона пiдтримувала своi сили тiльки тим, що цiлими флаконами виливала на себе одеколон.

Вона постiйно скаржилась на Тост, i Шарль вирiшив, що ii хвороба викликана якимись впливами мiсцевого клiмату. Упевнившись у цiй думцi, вiн почав серйозно думати про те, щоб переiхати кудись в iнше мiсце.

Тодi Емма стала пити оцет, щоб iще бiльше схуднути. У неi з’явився сухий кашель i остаточно пропав апетит.

Шарлю нелегко було покидати Тост пiсля чотирирiчного перебування i якраз у такий момент, коли вiн починав ставати на ноги. Та що вдiеш – раз треба, то, значить, треба! Вiн повiз жiнку у Руан, до професора, в якого колись учився. Виявилось, що Емма нездужала на нервовому грунтi i потребувала перемiни клiмату.

Розпитавши людей, Шарль довiдався, що в Нефшательськiй окрузi е чимале мiстечко Йонвiль-л’Аббеi, звiдки якраз перед тижнем виiхав лiкар – польський емiгрант. Тодi вiн написав до мiсцевого аптекаря, щоб дiзнатися, скiльки там населення, чи далеко живе найближчий лiкар, чи багато заробляв на рiк його попередник i так далi. Дiставши задовiльну вiдповiдь, Шарль вирiшив перебратися туди на весну, якщо тiльки здоров’я Емми не покращае.

Одного дня, готуючись до близького вiд’iзду, Емма розбирала речi в шухлядi i вколола об щось палець. То був дрiт вiд ii весiльного букета. Флердоранжевi пелюстки пожовкли вiд пилу, атласнi стьожки з срiбною крайкою обтрiпалися. Вона жбурнула букет в огонь. Квiтки спалахнули, як суха солома. На попелi лишився поволi дотлiваючий червоний кущик. Емма дивилась, як вiн горiв. Трiскались картоннi пуп’янки, корчились мiднi дротинки, розтоплювався позумент; обсмаленi паперовi вiнчики звивались над жаром, нiби чорнi метелики, поки, нарештi, не вилетiли в комин.

У березнi, коли вони виiхали з Тоста, панi Боварi була вагiтна.




Частина друга








І


Йонвiль-л’Аббеi (назва походить вiд старовинного капуцинського абатства, вiд якого вже й руiн не лишилось) – мiстечко, розташоване за вiсiм лье вiд Руана, мiж Аббевiльським i Бовезьким шляхом, у долинi рiчки Рiель, що впадае в Андель i жене бiля свого гирла три водянi млини; у нiй водиться форель, що принаджуе сюди в недiльнi днi хлопцiв-вудкарiв.

Коли звернеш iз шляху коло Буасьера i виберешся путiвцем на невисоке узгiр’я Ле, побачиш усю долину. Вона подiляеться рiчкою на двi рiзко вiдмiннi половини: лiворуч – сiножатi, праворуч – орна земля. Луки розкинулись уздовж пасма положистих пагорбiв i за ними зливаються з брейськими пасовищами, а на схiд сонця рiвнина помалу пiдiймаеться i стелеться все ширше, половiючи до самого обрiю латками житнiх ланiв. Рiчка, що в’еться мiж трав’янистими берегами, вiдмежовуе свiтлою стьожкою барви полiв вiд зеленi лугiв, i вся долина нагадуе простелену долi величезну кирею з зеленим оксамитовим комiром, облямованим срiбляною тасьмою.

Наближаючись до мiстечка, побачиш на обрii, прямо перед собою, Аргейськi дубняки i Сен-Жанськi кручi, помережанi зверху донизу довгими й нерiвними рудими смугами. То – патьоки вiд дощiв, а цеглянистий колiр рисок, що видiляються на сiрiй поверхнi гори, походить вiд численних залiзистих джерел, що беруть тут свiй початок i пробиваються по всiй околицi.

Тут сходяться межi Нормандii, Пiкардii та Іль-де-Франсу. У цiй промiжнiй областi i говiрка якась безлика, i ландшафт невиразний. Тут виробляеться найгiрший на всю округу нефшательський сир, а землеробство дуже клопiтна справа: сипкi пiщанi грунти захаращенi дрiбним камiнням i вимагають багато гною.

До 1835 року до Йонвiля майже неможливо було дiстатися; але о цiй порi прокладено чималий путiвець, що зв’язуе Аббевiльський шлях з Ам’енським. По ньому часом проходять валки з Руана до Фландрii. Проте Йонвiль так i залишився глухим закутком, незважаючи на доступ до ринкiв збуту. Мешканцi уперто тримаються малоприбуткового лугiвництва, замiсть пiдносити рiльничу продукцiю, i ледаче мiстечко, одвертаючись од нив, розростаеться природно ближче до води. Його видно здалеку: лежить собi, розкинувшись на березi, мов чередник, що спочивае над рiчкою.

Пiд горою за мостом починаеться обсаджене молодими осичками шосе, що веде прямо до околицi мiстечка. Двори тут пообгороджуванi тинами, посерединi стоять хати, а круг них, пiд крислатими деревами, обчепленими драбинами, косами й тичками, розкиданi рiзнi господарськi будiвлi – возовнi, давильнi, винарнi. Солом’янi стрiхи, нiби насунутi на самi очi хутрянi шапки, майже на цiлу третину затуляють низенькi вiконця з товстими опуклими шибками, вдавленими посерединi, як денце в пляшцi. Попiд бiлими тинькованими стiнами з чорними навскоси поперечками туляться де-де хирлявi грушi, а перед сiнешнiми дверми поставленi маленькi вертушки – вони не пускають до хати курчат, що прибiгають до порога клювати хлiбнi кришки, розмоченi в сидрi. Чим далi в мiстечко двори вужчають, будинки купчаться тiснiше, тини зникають. Ось над вiкном колишеться пучок папоротi, почеплений на мiтлище. Тут кузня, а трохи далi стельмашня; коло неi стоять, викоченi трохи на дорогу, два-три вози. Ще вище бiлiе за палiсадником великий дiм, а перед ним круглий газон, де стоiть, притуливши пальчика до губ, маленький амур; обабiч ганку висяться двi чавуннi вази, на дверях блищить металева табличка. В цьому домi, найкращому в мiстечку, живе нотарiус.

Крокiв за двадцять далi, по той бiк вулицi, перед майданом – церква. Довкола неi – цвинтар, обнесений низькою огорожею; вiн заселений так густо, що старi надмогильнi плити, осiлi майже врiвень iз землею, утворюють суцiльний настил, на якому проросла зелена травиця вимальовуе правильнi чотирикутники. Церкву вiдбудовано наново в останнi роки королювання Карла X. Дерев’яне склепiння починае трухлявiти зверху, i мiсцями на його синьому тлi проступають чорнi плями. Над дверима, де повинен мiститися орган, виведений крилас для чоловiкiв; туди пiдiймаються гвинтовими сходами, що аж дзвенять пiд дерев’яними черевиками.

Денне свiтло проходить у церкву крiзь простi, немальованi шибки i скiсним промiнням освiтлюе ряди лав, поставлених пiд прямим кутом до стiни; подекуди на них прибито гвiздками солом’янi мати, а над ними напис великими лiтерами: «Лавка iм’ярек». Далi, де звужуеться головний прохiд, навпроти сповiдальнi красуеться невеличка статуя дiви Марii в шовковiй ризi i тюлевому, цяткованому срiбними зiрочками покривалi; щоки в богородицi нарум’яненi, як у iдолiв iз Сандвiчевих островiв. Нарештi, в самiй глибинi перспективу завершуе копiя «Святоi родини», подарована мiнiстром внутрiшнiх справ, яка висить над вiвтарем мiж чотирма високими свiчниками. Ялиновi лави на хорах так i лишилися нефарбованими.

Добру половину широкоi йонвiльськоi площi займае критий ринок – черепичний навiс, пiдпертий двома десятками стовпiв. На розi, поряд з аптекою, стоiть мерiя, споруджена за проектом паризького архiтектора, – подоба грецького храму. Нижнiй поверх будiвлi оздоблений трьома iонiчними колонами, а верхнiй – галереею з круглими арками; на фронтонi – галльський пiвень[32 - Галльський пiвень – емблема на гербi Французькоi республiки пiсля революцii 1789 – 1794 pp. до встановлення iмперii Наполеона І (1804).]; однiею лапою вiн спираеться на хартiю[33 - …спираеться на хартiю… – Маеться на увазi реакцiйна «Конституцiйна хартiя Францii», прийнята 1814 p. i змiнена в лiберальнiшому дусi пiсля Липневоi революцii 1830 p.], в другiй тримае терези правосуддя.

Але найбiльше привертае до себе увагу аптека пана Оме, навпроти трактиру «Золотий лев». Особливо впадае вона в вiчi увечерi, коли всерединi засвiчуеться лампа i червонi та зеленi кулi на вiтринi вiдкидають по брукiвцi кольоровi вiдблиски. Помiж тими кулями, нiби в бенгальському вогнi, виднiеться темний силует аптекаря, схиленого над конторкою. Дiм його згори донизу залiплений оголошеннями, виведеними звичайним письмом, рондо i друкованими лiтерами: «Вiшi, зельтерська, барезька вода, кровоочиснi екстракти, препарат Распайля, арабське борошно, пастила Дарсе, мазь Реньйо, перев’язочнi матерiали, розчини для ванн, лiкувальний шоколад тощо». А на вивiсцi, що тягнеться вздовж усього фасаду, золотими лiтерами значиться: «Аптека Оме». Всерединi за великими терезами, пригвинченими до прилавка, над скляними дверима красуеться напис: «Лабораторiя», а на самих дверях ще раз повторено золотими лiтерами на чорному тлi: «Оме».

Бiльше в Йонвiлi й дивитись немае на що. Головна – i едина – вулиця, де е ще кiлька дрiбних крамничок, тягнеться не бiльше як на рушничний пострiл i уриваеться на заворотi дороги. Як лишиш ii по праву руку i пiдеш низом попiд Сен-Жанською горою, вийдеш просто на кладовище.

Пiд час холери його поширили: розмурували з одного боку огорожу й прикупили сумiжну дiлянку землi в три акри, але могилки, як i ранiше, туляться ближче до брами, а нова половина майже вся гуляе. Кладовищенський сторож, вiн же гробокоп i паламар при церквi, маючи подвiйнi доходи з покiйникiв, засаджуе, крiм того, вiльну площу картоплею. Але та грядка з року в рiк вужчае, i коли в мiстечку лютуе пошесть, старий не знае, чи йому радiти покiйникам, чи сумувати, риючи все бiльше могил.

– Ти годуешся мертвяками, Лестiбудуа, – сказав йому якось кюре.

Почувши цi похмурi слова, сторож задумався. На деякий час вiн навiть був згорнув свое городництво, але потiм знову взявся вирощувати бульбу, ще й бреше, що вона росте «самосiйки».

З часу тих подiй, про якi в нас буде мова, в Йонвiлi нiчого не змiнилось. На шпилi церковноi дзвiницi, як i ранiше, крутиться бляшаний триколiрний прапорець; над галантерейною крамницею й досi майорять на вiтрi два ситцевi вимпели; в аптецi по-старому поволi гниють собi в каламутному спиртi недоноски, схожi на жмути бiлоi губки, а над входом у трактир старий, полинялий вiд дощiв золотий лев, як i колись, виставляе напоказ свою кучеряву, як у пуделя, шерсть.

Надвечiр того дня, коли в Йонвiль мало приiхати подружжя Боварi, хазяйка цього трактиру, вдова Лефрансуа, так метушилася в себе на кухнi, що аж упрiла, пораючись бiля каструль. Ще б пак, завтра базарний день. Треба заздалегiдь порубати м’ясо, попатрати курчат, зварити суп i каву. Та ще приготувати обiд своiм постiйним столовникам, а також для лiкаря, його дружини та служницi. Бiльярдна аж розлягалась од реготу. У заднiй кiмнатцi три мiрошники гукали горiлки. Дрова в печi палали, вугiлля трiщало; на довгому кухонному столi, серед шматкiв сироi баранини, дрiбно здригалися стоси тарiлок, бо поряд на колодi саме шаткували шпинат. Десь на пташарнi кудкудакали кури й гелготали гуси – за ними ганялася з ножем служниця.

Бiля печi грiв спину вiспуватий чоловiк у зелених шкiряних капцях, в оксамитовiй шапочцi з золотою китицею. На його обличчi було вiдбите цiлковите самозадоволення; здавалось, вiн дивився на життя з таким самим спокоем, як щиголь, що висiв у нього над головою в плетенiй клiтцi. Це був аптекар.

– Артемiзо! – гукнула хазяйка. – Нарубай хмизу, поналивай графини, принеси горiлки, та швидше! Коли б хоч знати, що iм подавати на десерт, тим гостям, що ви чекаете… Господи боже! Знову тi биндюжники галасують у бiльярднiй! А вiз iхнiй так i стоiть коло самих ворiт. Приiде «Ластiвка», то ще поламае. Пiди поклич Полита, нехай укотить у возовню!.. Повiрите, пане Оме, вони в мене випили зранку, може, вiсiм глекiв сидру, а зiграли вже бiльше п’ятнадцяти партiй у бiльярд… Та вони менi все сукно на бiльярдi пошматують, – казала вона, поглядаючи на клiентiв вiддалеки, з ополоником у руках.

– Не велика бiда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.

– Новий бiльярд! – жахнулася вдова.

– Авжеж. Старий уже нiкуди не годиться, панi Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самi собi шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пiшла мода на вузькi лузи i важкi киi. Грають бiльше в карамболь, нiж у пiрамiдку… Усе мiняеться! Треба йти в ногу з вiком. От ви подивiться на Телье…

Хазяйка почервонiла з досади.

– Що не кажiть, – вiв далi аптекар, – а в нього бiльярд кращий, нiж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патрiотичну пульку на користь полякiв або потерпiлих од поводi лiонцiв…

– Боялась я вашого голодранця Телье! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому i клiенти. У нас iще е, слава богу, i знаемо, де взяти. А вашу «Французьку кав’ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об’яву налiплять на вiконницi!.. Перемiнити бiльярд, – мурмотiла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану бiлизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шiстьом нiчлiжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?

– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обiд вашим столовникам? – спитав фармацевт.

– Ждатиму? А пан Бiне? Адже вiн заявиться рiвно о шостiй, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому бiлому свiту. І обов’язково йому треба сидiти на тому самому мiсцi, в маленькiй кiмнатi. Убий його, не сяде обiдати за iншим столом! А вже що перебiрливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомiй, коли о пiв на восьму, що не подай, то й з’iсть. Такий чудесний молодий чоловiк. І голосу нiколи не пiдвищить.

– Воно, бачите, е велика рiзниця мiж освiченою людиною i акцизником з вiдставних карабiнерiв…

Годинник вибив шосту. Ввiйшов Бiне.

Синiй сюртук обвисав на його сухорлявiй статурi; з-пiд шкiряного кашкета з зав’язаними на потилицi навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений вiд довголiтнього носiння каски. Вiн носив чорний суконний жилет, волосяний комiрець i сiрi панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксованi високi чоботи, на головках яких видавались симетричнi опуклини вiд розбухлих великих пальцiв. Жодна волосинка не вибивалася за лiнiю його рiвно пiдстриженоi русявоi борiдки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Вiн досконало знав усi картярськi iгри, був завзятим мисливцем i мав прегарний почерк; дома вiн завiв токарний верстат, виточував знiчев’я кiльця на серветки i захаращував ними всю квартиру iз захопленням митця i егоiзмом буржуа.

Бiне попрямував до маленькоi кiмнати, але звiдти треба було спершу випровадити трьох мiрошникiв. І весь час, поки йому накривали на стiл, вiн стояв мовчки на одному мiсцi бiля груби. Потiм перейшов у кiмнатку й зачинив за собою дверi, як завжди, знявши при входi кашкета.

– У такого язик не вiдпаде вiд увiчливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самотi з трактирницею.

– Вiн завжди отак якось. На тiм тижнi завернули сюди два комiвояжери-суконщики – веселi хлопцi, увесь вечiр такi анекдоти розповiдали, що в мене аж сльози виступили од смiху… А вiн сидiв тут же, як сич у лiсi, i анi пари з уст!

– Так! – пiдтвердив аптекар. – Нема в нього фантазii, нема дотепностi, – нiчого того, що характеризуе свiтську людину.

– А проте кажуть, що вiн чоловiк здiбний, – заперечила хазяйка.

– Здiбний? – перепитав пан Оме. – Хто? Вiн – здiбний? Хiба що до акцизноi служби, – додав вiн уже спокiйнiшим тоном.

І знову почав:

– Ну, я ще розумiю, коли негоцiант з великими торговельними зв’язками, юрист, чи лiкар, чи фармацевт бувають настiльки захопленi своiми справами, що стають диваками, навiть вiдлюдьками… Історiя знае чимало таких прикладiв! Але ж цi люди принаймнi про щось думають. Ось хоч би й я. Скiльки разiв менi траплялось шукати ручку на столi, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!

Тим часом панi Лефрансуа вийшла за порiг виглядати, чи не iде «Ластiвка». Вона здригнулась. До кухнi раптом зайшов якийсь чоловiк у чорному одязi. У вечiрньому присмерку можна було все-таки розглядiти його рум’яне лице i атлетичну фiгуру.

– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дiстаючи з полички камiна одного iз мiдних свiчникiв, що стояли там цiлою батареею. – Може, вип’ете чогось? Чарочку смородинiвки, склянку вина?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66816618) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



Виноски





1


Музичний термiн, який означае поступове посилення звучання (iт.).




2


Ось я вас (латин.).




3


Я смiшний (латин.).




Примiтки

Б. Бунiч-Ремiзов





1


Марi-Антуан-Жюль Сенар (1800–1885) – французький адвокат i полiтичний дiяч, захисник Флобера на судовому процесi у справi «Панi Боварi». Ця присвята передуе лише першому окремому виданню роману. В журнальному варiантi твiр був присвячений французькому письменниковi-романтику, друговi юностi Флобера Луi Буйле (1828–1869).




2


…обшарпаний том «Анахарсiса»… – Маеться на увазi твiр французького письменника i археолога Жан-Жака Бартелемi (1716–1795) «Подорож молодого Анахарсiса до Грецii» (1788), який служив як шкiльний пiдручник з iсторii Стародавньоi Грецii.




3


…пiснями Беранже. – Беранже П'ер-Жан (1780–1857) – видатний французький поет. Автор багатьох популярних пiсень.




4


…краще вiд дьеппськоi слоновоi костi… – Дьепп, мiсто на пiвнiчному заходi Францii, славилося вишуканими виробами з слоновоi костi, дерева та рогу.




5


Урсулинки – члени черничого ордену святоi Урсули, заснованого в XVI ст.; в монастирських школах ордену виховувалися дiвчата переважно дворянського походження.




6


…крота на гiлляцi… – В Нормандii у мисливцiв був звичай вiшати вбитих кротiв на деревах.




7


Гiппократ (460–377 до н. е.) – давньогрецький лiкар, один з основоположникiв науковоi медицини.




8


«Поль i Вiргiнiя» – роман французького письменника Жака-Анрi Бернардена де Сен-П'ера (1737–1814) про iдилiчне кохання на лонi екзотичноi природи.




9


Лавальер Франсуаза-Луiза (1644–1710) – герцогиня, фаворитка французького короля Людовiка XIV (1638–1715). Коли король збайдужiв до неi, вступила в монастир, де й померла.




10


«Казання» абата Фрейсiну – опублiкованi 1825 р. в п'яти томах проповiдi французького церковного проповiдника Денi Фрейсiну (1765–1841).




11


«Дух християнства» – твiр французького письменника-романтика Франсуа-Рене де Шатобрiана (1768–1848), в якому автор прославляе католицизм.




12


Марiя Стюарт (1542– 1587) – королева Шотландii; за участь у змовi проти англiйськоi королеви Єлизавети І була засуджена на смерть i страчена.




13


Жанна д'Арк (1412–1431) – нацiональна героiня Францii, яка пiд час Столiтньоi вiйни очолила визвольну боротьбу проти панування англiйцiв; потрапила в полон i була спалена як чаклунка.




14


Елоiза – кохана французького фiлософа, теолога i поета П'ера Абеляра (1079–1142). Про iхне трагiчне кохання Абеляр розповiв у автобiографiчному творi «Історiя моiх знегод» (1136). Пiсля розправи, вчиненоi над Абеляром ii рiднею, вступила в монастир.




15


Агнеса Сорель (бл. 1422–1450) – фаворитка французького короля Карла VII.




16


Прекрасна Ферроньера (пом. 1540) – фаворитка французького короля Францiска І; героiня популярного в серединi XIX ст. однойменного роману французького письменника Теодора-Ксав'е-Альбера Бланке (1826–1875).




17


Клеманс Ізор (бл. 1450 – початок 1500-х pp.) – знатна дама, що вiдродила в Тулузi популярнi в XII–XIII ст. лiтературнi змагання поетiв-рицарiв, якi оспiвували своiх коханих.




18


…Людовiк Святий пiд дубом… – Французький король Людовiк IX (1214–1270), за середньовiчним звичаем, творив суд пiд дубом у Венсенi пiд Парижем – тодiшнiй резиденцii французьких королiв. Святим прозваний за участь у хрестових походах.




19


Баярд П'ер дю Террайль (1473–1524) – французький полководець, прозваний за вiдвагу i шляхетнiсть «рицарем без страху i докору»; помер вiд рани на полi бою.




20


Людовiк XI (1423–1483) – французький король з 1440 p.; вiв жорстоку боротьбу проти феодалiв за централiзацiю королiвськоi влади.




21


Варфоломiiвська нiч. – В нiч на 24 серпня 1572 p., напередоднi дня святого Варфоломiя, католики вчинили в Парижi звiрячу розправу над протестантами (гугенотами).




22


…плюмаж Беарнця… – Беарнець – прiзвисько французького короля Генрiха IV (1553 – 1610), який був родом з пiвденно-захiдноi провiнцii Беарну, поблизу Пiренеiв.




23


…поринула в ламартiнiвськi химери… – Маються на увазi меланхолiйнi вiршi французького поета-романтика Альфонса де Ламартiна (1790–1869).




24


…у битвi пiд Кутра… – Пiд Кутра майбутнiй король Францii Генрiх IV розбив вiйсько прибiчникiв короля Генрiха III.




25


…у бою при Гуг-Сен-Вааст… – В морському бою у протоцi Ла-Манш нечисленний французький флот здобув перемогу над об'еднаною англо-голландською флотилiею.




26


Граф д'Артуа (1757–1836) – брат страченого пiд час революцii французького короля Людовiка XVI; очолював монархiчну емiграцiю; 1824 p. був проголошений королем Францii пiд iм'ям Карла X; скинутий з престолу Липневою революцiею 1830 p.




27


Марiя-Антуанетта (1755–1793) – французька королева, дружина Людовiка XVI; страчена пiд час революцii.




28


«Материнка» – популярна французька народна пiсня.




29


Булонський лiс – парк на захiднiй околицi Парижа, мiсце прогулянок i вiдпочинку.




30


Ежен Сю (1804–1857) – французький письменник, автор вiдомого роману «Паризькi таемницi».




31


Ерарiвський рояль. – Ерар Себастьян (1752–1831) – славнозвiсний майстер музичних iнструментiв.




32


Галльський пiвень – емблема на гербi Французькоi республiки пiсля революцii 1789 – 1794 pp. до встановлення iмперii Наполеона І (1804).




33


…спираеться на хартiю… – Маеться на увазi реакцiйна «Конституцiйна хартiя Францii», прийнята 1814 p. i змiнена в лiберальнiшому дусi пiсля Липневоi революцii 1830 p.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения